"Гаррі Поттер та Реліквії смерті" Розділ 27

Жодних засобів для керування не існувало; дракон не бачив, куди летів, і Гаррі знав: якщо дракон перевернеться в повітрі або різко поверне, вони не зможуть втриматися на його широкій спині. Тепер, коли вони підіймалися все вище й вище, Лондон розвертався під ними, наче велика сіро-зелена карта. Вдячність за порятунок заглушила всі інші почуття Гаррі, порятунок, який здавався неможливим. Він міцно чіплявся за металеву луску, низько прихилившись до шиї дракона. Прохолодний вітер заспокоював його обпалену шкіру, вкриту пухирцями, а крила дракона спокійно ганяли повітря, наче вітрила млина. Позаду, чи то від задавовення, чи від страху, Гаррі не міг би сказати напевне... Рон лаявся на повний голос, а Герміона, здається схлипувала.
Приблизно за п'ять хвилин, побоювання Гаррі, що дракон може скинути їх будь-якої миті, трохи зменшились, дракон мав намір втекти якнайдалі від своєї підземної в'язниці, наскільки це взагалі було можливо; але питання про те як і коли вони опустяться на землю все ще лякало. Він не знав, як довго дракони можуть літати без відпочинку й про те, як цей дракон, який зовсім погано бачив, зможе знайти вдале місце для приземлення. Гаррі постійно озирався навколо, відчуваючи у душі сильне занепокоєння.
Скільки пройде часу, перш ніж Волдеморт дізнається, що вони захопили сховище Лестранжів? Як швидко ґобліни Ґріґотса повідомлять про це Белатрисі? Коли вони зрозуміють, що відбулося пограбування? І, зрештою, як швидко вони виявлять, що золота чаша зникла? Волдеморт одразу зрозуміє, що вони полюють на горокрасів.
Здається, драконові хотілося ще більше прохолодного й свіжого повітря. Він упевнено піднявся нагору, щоб пролетіти над клаптиками холодної хмарини, і Гаррі більше не міг бачити кольорові крапочки автомобілів, вилітаючи з столиці. Вони летіли все далі й далі, тепер уже над сільською місцевістю, яка зверху здавалася невеликими зеленими й сірими клаптиками, над дорогами й ріками, які виглядали, наче смужки матового скла і блискучої стрічки.
– Як ти думаєш, куди ми летимо? – закричав Рон, оскільки вони віддалялися усе далі й далі на північ.
– Поняття не маю, – прокричав Гаррі у відповідь через плече. Його руки заніміли від холоду, але він щосили намагався втриматися. Час від часу Гаррі задумався про те, що вони робитимуть, якщо побачать узбережжя під собою, або якщо дракон з’явиться на відкритій місцевості. Він замерз і заціпенів, не кажучи вже про те, що був страшенно голодний і його мучила спрага. Гаррі розумів, що дракон скоро теж захоче їсти. А якщо в дракон захоче спробувати на смак трьох цілком їстівних людей, що сидять у нього на спині?
Сонце опускалося по синьому небу, а дракон, проте, все летів і летів, міста і містечки змінювалися під ними. Широка тінь дракона ковзала по землі немов величезна темна хмара.
Кожна частинка тіла Гаррі страшенно боліла, і це змушувало його зі страшними зусиллями триматися за спину дракона.
– Мені здається, – закричав Рон після тривалої тиші, – чи ми справді втрачаємо висоту?
Гаррі подивився вниз і побачив високі зелені гори й озера, які віддзеркалювали в собі захід сонця, що надавало їм мідно-червоного відтінку. Ландшафт, здається, ставав все виразнішим, і Гаррі гадав, чи справді вода така свіжа, якою вона здавалась у відблисках сонячного світла.
Дракон великими колами опускався все нижче й нижче. Здавалося він наближався до одного з маленьких озер.
– Коли дракон достатньо опуститься, ми повинні зістрибнути, – прокричав Гаррі друзям. – Прямо у воду, перш, ніж він зрозуміє, що ми – тут!
Вони погодилися, правда Герміона виглядала трохи наляканою. Та ось Гаррі побачив, що широкий жовтий низ живота дракона летить майже над поверхнею води.
– ТЕПЕР!
Він переліз через бік дракона й різко зісковзнув уперед ногами до поверхні озера; висота, з якої він летів, виявилася більшою, ніж він розраховував, удар об поверхню води був дуже сильним, він пірнув, наче камінь, у холодний, зелений, вкритий очеретом світ. Він борсався у воді й, нарешті, з'явився на поверхні, вдихнув повітря, і побачив невеликі хвильки в тих місцях, де впали Рон і Герміона. Дракон, здавалося, нічого не помітив; він уже відлетів метрів на п'ятнадцять, ковзаючи над поверхнею озера, щоб занурити у воду свою вкриту шрамами морду.
Коли Рон і Герміона з'явилися, розбризкуючи воду й задихаючись, дракон, важко змахуючи крилами, нарешті приземлився на віддаленому березі.
Гаррі, Рон і Герміона, з великими зусиллями поплили до протилежного берега. Озеро, здається, не було глибоким. За якийсь час це стало більш схожим на боротьбу за прохід через очерети й багнюку, ніж на плавання й, нарешті, вони впали на слизьку траву, задихані, змоклі до нитки. Герміона кашляла й здригалася. Хоча Гаррі був би щасливий просто лягти спати, він, хитаючись, піднявся на ноги, дістав свою паличку й почав промовляти звичайні відновлювальні заклинання для кожного. Коли він закінчив, він підійшов до друзів. Він вперше міг роздивитися їх належним чином, відтоді як вони втекли зі сховища. Обличчя і руки в обох, були вкриті червоними опіками, їхній одяг був пропалений в деяких місцях. Вони помазали рани маззю з білого ясенця, від чого ті стали сильно пекти, примушуючи друзів морщитися.
Герміона вручила Гаррі пляшку, вона взяла три пляшки гарбузового соку з котеджу Шелл, а також чистий, сухий одяг для всіх. Вони переодяглися, після чого жадібно випили сік.
– Ну, не так вже й погано, – нарешті сказав Рон, який сидів, дивлячись як відновлюється шкіра на його руках,
– Ми добули горокрас, але залишились без меча, – сказав Гаррі зціпивши зуби, оскільки він накладав мазь крізь діру внизу джинсів.
– Без меча, – повторив Рон.
– Ця маленька гадина...
Гаррі витягнув з кишені щойно знятого мокрого піджака горокрас, і поклав його на траву. Вони мружились, потягуючи сік із пляшок і дивлячись на відблиски сонячних променів на чаші.
– Ми не можемо весь час носити її на собі, це виглядатиме дещо незвично, – сказав Рон, витираючи рот рукою. Герміона дивилася через озеро на те місце, де дракон усе ще пив воду.
– Як ви думаєте, що з ним буде далі? – запитала вона. – З ним усе буде гаразд?
– Ти вже заговорила як Геґрід, – сказав Рон. – Це – дракон, Герміоно, він зможе подбати про себе. Це – ми, ми повинні хвилюватися про....
– Що ти хочеш сказати?
– Добре. Я не знаю, як вам пояснити, – сказав Рон, – але я думаю, що вони, швидше за все, помітили, що ми ввірвалися у Ґрінґотс.
Всі троє засміялися так, що зупинитися було неможливо.
У Гаррі сильно боліли ребра, і він відчував страшенний голод. Відкинувшись назад, він ліг на траву, дивлячись на почервоніле небо. Він лежав і сміявся, поки в нього не запекло в горлі.
– Що ми будемо робити далі? – спитала Герміона нарешті, приймаючи серйозний вигляд. – Хоча… Він скоро знатиме, чи не так? Самі-Знаєте-Хто зрозуміє, що ми знаємо про його горокраси.
– А може вони побояться сказати йому! – сказав Рон, з надією. – Може вони це приховають.
Раптом, усе завмерло і затихло: небо, запах води озера, голос Рона...
Голова Гаррі розколювалася від болю, наче по ній ударили мечем. Він перебував у тьмяно освітленій кімнаті, навколо нього стояли чарівники, і на підлозі біля його ніг стояла на колінах маленька, тремтяча фігурка.
– Що ти сказав? – його голос був грубий і холодний, але лють і страх, відчувалися в ньому. Було лише одне, чого він боявся – але це не могло бути правдою, він мав відчути, як...
Ґоблін тремтів, не в силах подивитися в червоні очі над ним.
– Розкажи ще раз! – зашипів Волдеморт. – Розкажи ще раз.
– М-мій пане, – заїкався ґоблін, його чорні широко розплющені очі наповнилися жахом. – М-мій пане... ми н-нам-магалися зупинити й-їх... С-самозванці, мій пане ... ув-вірвалися – у сховище Лестранжів...
– Самозванці? Які самозванці? Я думав, що в Ґрінґотсі вміють розпізнавати самозванців? Хто це був?
– Це був..., це був... той хлопець П-поттер і д-два спільника...
– І вони забрали? – підказав він, його голос підвищився, жахливе передчуття охопило його, – Скажи мені! Що вони забрали?
– М-маленьку золоту ч-чашу М-мій пане...
Розлючений вигук вирвався з нього, вигук заперечення неможливого. Він збожеволів від люті, це не може бути правдою, це неможливо, ніхто не знав. Як могло статися, що хлопчисько розкрив його таємницю?
Старша паличка злетіла вгору, зелене світло вилетіло з неї, освітивши всю кімнату; гоблін, який все ще стояв на колінах, упав замертво; чарівники, які спостерігали за цим, з жахом кинулися врізнобіч.
Белатриса і Мелфой побігли до дверей, залишивши інших позаду, з палички Волдеморта, знову й знову вилітало зелене полум'я, і ті, хто відстали були вбиті, всі вони, за те, що принесли йому ці новини.
Один серед мертвих він ходив вперед і назад, йому привиділися його скарби, його гарантії, його якорі безсмертя – щоденника знищили, а чашу викрали. Що, якщо хлопець знає й про інші? Він міг знати, він уже діяв, може він уже вираховував, де інші? Дамблдор знав про це? Дамблдор, хто завжди підозрював його; Дамблдор, вбитий за його наказом; Дамблдор, чия паличка була тепер у нього, все-таки досягнув мети, не зважаючи на смерть, через хлопця. Але, звичайно, якби хлопець зруйнував якийсь горокрас, він, Лорд Волдеморт, знав би він, відчув би це?
Він, найбільший чарівник; він, найдужчий; він, убивця Дамблдора й стількох інших, негідних, безіменних людей. Як Лорд Волдеморт може не знати? Найважливіше, найцінніше для нього, піддалося нападу, було знищене?
Правда, коли щоденник знищили, він не нічого такого відчув, але він думав, що це було тому, що він не мав ніякого тіла, менше ніж привид... Ні, звичайно, інші були в безпеці... Інші горокраси мали вціліти...
Але він має знати, йому потрібна впевненість... Він знову почав ходити, відштовхнув вбік тіло ґобліна, і картини, стерті, випалені з його пам'яті, спливли: озеро, хатина, і Гоґвортс – крапелька спокою остудила його гнів.
Як хлопець міг знати, що він сховав перстень в хатині Гонта? Ніхто ніколи не знав, про його зв’язок з Гонтами, він приховав цей зв'язок, убивства ніколи не б могли вивести до нього. Перстень, звичайно, був у безпеці.
І як міг хлопець, або хтось ще, знати про печеру або пройти через її захист? Думка про викрадення медальйона здавалася абсурдною...
А як, щодо школи: він один знав, де в Гоґвортсі заховано горокрас, тому що він один знав найпотаємніші місця у ньому... І ще залишалася Наджіні, яка тепер має поряд з ним, під його захистом, він більше не міг відправляти її з дорученнями...
Але він повинен переконатися, щоб бути впевненим. Він повинен повернутися до кожної з своїх схованок, він повинен подвоїти захист навколо кожного з його горокрасів... Таку роботу, як і пошуки Старшої Палички, він мусить виконати сам...
Якого з них він повинен перевірити спочатку? Того, який перебував у найбільшій небезпеці? Застарілий дискомфорт з’явився в думках. Дамблдор знав його друге ім'я... Дамблдор, міг пов’язати його з Гонтом...
Їхній покинутий будинок був, можливо, найменш безпечними з його схованок, саме туди він піде спочатку...
Озеро, звичайно неможливо… хоча була невелика можливість, що Дамблдор знав деякі з його витівок в минулому, в притулку. І Гоґвортс... але він знав, його горокрас був там у безпеці; для Поттера неможливо з’явитися в Гоґстміті так, щоб його не виявили, не кажучи вже про школу. Однак, було б розумно повідомити Снейпу, що хлопець може повернутися в замок... І, звичайно, було б дурістю казати Снейпу, навіщо хлопець може вернутися; це була серйозна помилка – довіряти Белатрисі з Мелфоєм. Їхня дурість і недбальство довели, що не можна довіряти нікому.
Він спочатку перевірить хатину Гонта, і візьме Наджіні з собою. Він не буде більше розлучатися зі змією... Він вийшов з кімнати, пройшов через зал, і через темний сад з фонтаном; він покликав змію зміїною мовою, і вона ковзнула по землі, щоб приєднатися до нього, наче довга тінь...
Очі Гаррі різко розплющилися, він повернувся в те місце, де насправді знаходився. Він лежав на березі озера під променями призахідного сонця, і Рон і Герміона дивилися на нього зверху.
Судячи з їхніх схвильованих поглядів, і по сильній пульсації в шрамі, неочікувана подорож в розум Волдеморта не пройшла непоміченою. Він із зусиллям піднявся, трохи здивований тим, що тремтить усім тілом і тим, що був наскрізь мокрий від поту. Він побачив чашу, яка спокійно лежала на траві, і озеро, у якому відбивалися золотаві промені призахідного сонця.
– Він знає. – його власний голос здавався дивним і низьким після страшних криків Волдеморта. - Він знає, і він збирається підсилити охорону горокрасів, у тому числі й останнього, – у цю мить Гаррі був уже на ногах. – Це в Гоґвортсі. Я знав це. Я знав це.
– Що? – Рон витріщився на нього; Герміона сиділа, виглядаючи вкрай стурбованою. – Що ти бачив? Що ти знаєш?
-Я бачив, як йому розповіли про чашу, я – я був у його голові, він – Гаррі пригадав убивства, – він дуже розсердився а також перелякався, він не може зрозуміти, звідки ми це знаємо, і тепер він збирається перевірити, чи в безпеці інші горокраси, у першу чергу перстень. Він вважає Гоґвортс найбільш безпечним місцем, тому що там Снейп, і потрапити туди непоміченим буде практично неможливо. Я думаю, що перевіряти це місце він буде в останню чергу, але він може там з’явитися протягом декількох годин.
– Ти бачив, де це в Гоґвортсі? – запитав Рон, присуваючись ближче до його ніг.
– Ні, він концентрувався на попередженні Снейпа, він не згадував точно, де це.
– Зачекайте, зачекайте! – крикнула Герміона, але Рон, схопив горокрас, а Гаррі тим часом витягнув плаща-невидимку. – Ми не можемо просто взяти й піти, у нас немає жодного плану, ми повинні…
– Ми повинні йти, – твердо сказав Гаррі. Він так сподівався поспати, з нетерпінням чекав відпочинку в якому-небудь укритті, але тепер це було неможливо. – Ви можете собі уявити, що він зробить, коли зрозуміє, що перстень і медальйон пропали? Що, якщо він забере горокрас із Гоґвортса, вирішить, що це не досить безпечне місце?
– Але як ми туди доберемося?
– Ми підемо в Гоґсміт, – сказав Гаррі, – і спробуємо що-небудь придумати, як тільки розберемося, який захист використовують в школі. Доберемося під плащем, Герміоно, я хочу, щоб ми були разом цього разу.
– Плащ не зможе приховати нас на повний зріст.
– Буде темно, ніхто не побачить наші ноги.
Змахи величезних крил підняли хвилі на чорній воді. Дракон, нарешті, вдосталь напившись води, піднявся в повітря. Вони зупинили на мить свої приготування, щоб подивитись, як дракон піднімається усе вище й вище на фоні потемнілого неба, поки він не зник за найближчою горою.
Тоді Герміона підійшла ближче і стала між хлопцями, Гаррі накинув на них плащ, натягнувши його якнайнижче, і вони разом вирушили в темряву.

Подякували за новину: наташка, шоколад