"Гаррі Поттер та Реліквії смерті" Розділ 24

Гаррі неначе бачив старий страшний сон: йому здавалося, що він стоїть на колінах перед тілом Дамблдора біля підніжжя найвищої вежі Гоґвортса, хоча насправді перед ним було маленьке тендітне тіло, скорчене на траві, простромлене срібним кинджалом Белатриси. Гаррі усе ще повторював: «Добі... Добі...», хоча він і усвідомлював, що ельф перебуває там, звідки немає вороття.
Приблизно за хвилину він зрозумів, що не зважаючи ні на що, вони прибули саме туди, куди треба було. Білл, Флер, Дін та Луна зібралися за його спиною, коли він схилився над тілом ельфа.
– Герміона, – раптом запитав Гаррі, – Де вона?
– Рон повів її в котедж, – відповів Білл – з нею все буде гаразд.
Гаррі знову подивився на Добі. Він простягнув руку і витягнув гостре лезо з його тіла, потім, знявши із себе куртку, дбайливо вкрив нею ельфа, наче ковдрою.
Десь поряд море розбивалося об скелі. Гаррі слухав ці звуки, у той час як інші внизу обговорювали проблеми й приймали рішення, які зараз анітрохи не хвилювали Гаррі. Дін заніс пораненого Ґрипхука в будиночок, Флер пішла з ними.
Гаррі подивився на худеньке тільце і його шрам почав поколювати й горіти. У своїх думках він бачив, але розмито, далеко, неначе він дивився через телескоп не з того боку, як Волдеморт карає тих, хто залишився Мелфой Менорі. Біль, заподіяний смертю Добі, притупив сприйняття Гаррі, і страшний гнів Темного Лорда здавався йому лише відгомоном шторму, який бушував десь далеко в океані.
– Я хочу зробити це так, як слід – це були перші слова Гаррі, які він вимовив свідомо. – Без магії. У вас є лопата?
І майже одразу взявся до роботи. Білл показав йому місце на краю саду, між кущами, і Гаррі копав там могилу. Він копав майже із задоволенням, насолоджуючись фізичною працею, відсутністю магії, і весь піт, що стікав з нього, і всі мозолі, натерті на руках, були ніби даниною ельфові, який врятував їхні життя.
Його шрам горів, але він управляв болем – він відчував його, але міг відсторонитись від нього. Він, зрештою, навчився тому, чому Дамблдор хотів, щоб він навчився у Снейпа: контролювати свою свідомість, закривати її від Волдеморта. Так само як Волдеморт не зміг заволодіти свідомістю Гаррі, коли його поглинуло горе за Сиріусом, так і тепер його думки не могли проникати в Гаррі, поки він оплакував Добі. Біль втрати неначе відганяв Волдеморта, хоча, Дамблдор, звичайно, назвав би це любов'ю. Незважаючи на біль у шрамі, Гаррі продовжував копати, усе глибше й глибше врізаючись у тверду, холодну землю, переробляючи свій біль у піт. У темряві, оточений лише звуками свого власного дихання й шумом хвиль, Гаррі згадував те, що сталося в Мелфоїв, він згадував те, що чув, і розуміння прийшло з темряви...
Чіткий ритм рухів його рук відбивався в його думках.
Талісмани... Горокраси... Талісмани... Горокраси... неймовірний, всепоглинаючий біль втрати. Втрата й страх змусили його зрозуміти. Він відчував, наче прокинувся після глибокого сну. Гаррі копав і копав. Він знав, де сьогодні побував Волдеморт, кого й за що він убив у найвищій вежі Нурменґарда...
Він думав про Червохвоста, який помер через мимовільний імпульс милосердя. Дамблдор передбачив це... Що ще було йому відомо?
Гаррі втратив відчуття часу. Коли Рон і Дин підійшли до нього, він помітив тільки, що ще дуже темно.
– Як Герміона?
– Краще, – відповів Рон, – Флер доглядає за нею.
Гаррі вже підготував відповідь на питання, чому він не захотів викопати могилу одним рухом палички, але вона йому не знадобилася. Вони теж скочили в яму зі своїми лопатами й так, разом, вони мовчки копали, аж поки яма не набула потрібних розмірів.
Гаррі дбайливо загорнув ельфа у свою куртку. Рон сів на край могили, зняв шкарпетки з черевиками, і одягнув їх на ельфа. Дін дістав вовняну шапочку, і Гаррі акуратно одягнув її на голову Добі, сховавши під неї гострі вушка ельфа.
– Треба закрити йому очі.
Гаррі не бачив у темряві, коли підійшли інші. Білл був усе ще в дорожній мантії, Флер – у великому білому фартуху, з кишені якого виднілася пляшка, у якій Гаррі впізнав Косторіст. Одягнена в чиюсь мантію Герміона була дуже блідою й невпевнено трималась на ногах. Рон обійняв її, коли вона підійшла до нього. Луна, одягнена у мантію Флер, присіла навпочіпки й, акуратно торкаючись кінчиками пальців повік ельфа, опустила їх.
– Добре, – сказала вона м'яко, – Тепер він може спочивати.
Гаррі поклав ельфа в могилу, схрестив його руки й ноги і востаннє подивився на маленьке тіло. Він примусив себе не падати духом; він пригадав похорон Дамблдора, нескінчені ряди золотих стільців, Міністра Магії в першому ряду, перерахування заслуг Дамблдора й велич білої мармурової могили. Він відчував, що Добі заслуговує такого ж розкішного похорону, але ельф лежав тут між кущами, у невміло виритій могилі.
– Я думаю, ми повинні щось сказати, – мовила Луна, – Я почну, добре?
Усі дивилися на неї, поки вона говорила, звертаючись до мертвого ельфа в могилі:
– Дякую тобі, Добі, за те, що врятував мене з ув'язнення. Несправедливо, що ти помер, такий добрий і сміливий. Я завжди пам'ятатиму те, що ти зробив для нас. Сподіваюся, зараз ти щасливий.
Вона повернулася й очікувально подивилася на Рона, той викашлявся й сказав хрипким голосом:
– Так, дякую, Добі.
– Дякую, – прошепотів Дін.
Гаррі ковтнув слину.
– Прощавай, Добі, – вимовив він – це було все, на що він був здатен, але Луна й так усе сказала за нього. Білл підняв свою паличку й купка землі поруч із могилою піднялася в повітря й м'яко впала в неї, утворивши маленький, червонуватий горбочок.
– Не заперечуєте, якщо я затримаюся тут ненадовго? – запитав Гаррі інших.
Вони щось пробурмотіли у відповідь, але він не розібрав слів. Хтось легенько поплескав його по спині, і вони повільно пішли в будиночок, залишивши Гаррі наодинці з ельфом.
Він озирнувся – квітники були обкладені гладким білим камінням, відшліфованим морем. Він підняв одного із найбільших і поклав його на те місце, під яким знаходилась голова Добі. Потім поліз у кишеню за паличкою, але там їх було дві. Він ніяк не міг пригадати, кому вони належать. Здається, він вирвав їх із чиїхось рук. Він вибрав коротшу, вона краще пасувала до його руки, і вказав нею на камінь.
Повільно, після заклинань, вимовлених пошепки, глибокі надрізи з'являлися на камені. Він знав, що Герміона зробила б це акуратніше й швидше, але він хотів написати це сам так само, як він хотів викопати могилу. Коли Гаррі піднявся на ноги, напис на камені промовляв – «ТУТ ЛЕЖИТЬ ДОБІ, ВІЛЬНИЙ ЕЛЬФ».
Гаррі розглядав свою роботу ще кілька секунд, потім пішов, його шрам усе ще трохи пульсував, у його голові роїлися думки, що прийшли йому в голову поки він копав могилу, ідеї, які оформилися в темряві, ідеї приголомшуючі й жахливі.
Коли Гаррі увійшов у будиночок, він побачив, що всі сидять у світлій, затишній вітальні з невеликим каміном, де палало яскраве полум’я, і слухали Білла. Гаррі не хотів забруднити килим і тому стояв у дверях і слухав.
– …добре, що Джіні приїхала на свята, якби вона була в Гоґвортсі зараз, вони б схопили її ще до того, як ми встигли б її забрати. Тепер ми знаємо, що вона в безпеці.
Він подивився навколо й побачив Гаррі в дверях.
– Я забрав усіх з Барлогу, пояснив він, – і відправив до Мюріел. Смертежери тепер знають, що Рон з тобою, і тепер вони хочуть знищити всю родину – не вибачайся – додав Білл, побачивши вираз обличчя Гаррі, – Це було лише справою часу – батько говорив про це весь час. Ми найбільша родина зрадників крові.
– Як вони захищені? – запитав Гаррі.
– Заклинання Вірності. Батько – Тайнохонець. На цей будинок теж діє це заклинання. Тут Тайнохонець – я. Ніхто з нас не може ходити на роботу, але навряд чи це тепер важливо. Як тільки Олівандерові та Ґрипхукові стане краще, ми перевеземо їх до Мюріел, як і інших. Тут лише кілька кімнат, а в неї їх ціла купа. Ноги Ґрипхука відновлюються. Флер дала йому Косторіст, ми зможемо перевезти їх за годину або...
– Ні, – сказав Гаррі, і Білл здивувався. – Вони обидва потрібні мені тут. Мені треба поговорити з ними. Це важливо.
Він почув як авторитетно, переконливо, цілеспрямовано звучить його голос. Усе це прийшло до нього, після того, як він викопав могилу для Добі. Всі здивовано повернулися до нього.
– Я піду помиюся, – сказав Гаррі Біллові, дивлячись на свої брудні долоні, вимазані кров’ю Добі, – Потім мені відразу потрібно буде побачити їх.
Він увійшов у маленьку кухню й схилився над раковиною під вікном, з якого було видно море. Миючи руки, Гаррі дивився, як світанок з'являється з-за обрію, надаючи йому золотаво-рожевого відтінку, знову повертаючись до думок, які з’явились у нього в темному саду...
Добі вже ніколи не зможе сказати їм, хто ж послав його в підземелля, але Гаррі знав, що він бачив. Пронизливе блакитне око дивилося з уламка дзеркала, а потім прийшла допомога. У Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її потребує. Гаррі витер руки, не звертаючи уваги на красу за вікном і на голоси інших, що доносились з вітальні. Він дивився на океан і відчував, що він ближчий, ніж будь-коли раніше, до розгадки.
Його шрам ще пульсував, і він знав, що Волдеморт теж наближається до мети. Гаррі розумів і в той же час не міг зрозуміти. Його інтуїція підказувала йому одне, а розум – абсолютно протилежне. Дамблдор у голові Гаррі посміхався, спостерігаючи за ним поверх пальців, складених наче в молитві.
Ви дали Ронові Делюмінатор... Ви зрозуміли його... Ви дали йому можливість повернутися...
І ви зрозуміли Червохвоста... Ви знали, що у ньому ще залишилося співчуття, десь там...
І якщо ви знали про них... Що ви знали про мене, Дамблдоре?
Я повинен знати, а не шукати? Чи знали ви, як важко мені буде? Тому ви зробили це таким складним? У мене буде час розібратися із цим?
Гаррі стояв нерухомо, дивлячись скляними очима туди, де сліпучо-золотавий сонячний промінь піднімався з-за обрію. Потім він глянув на свої долоні й здивувався, що все ще стискає в них рушника. Він поклав його на місце й повернувся в коридор, його шрам знову почав пульсувати, а потім у його голові швидко промайнули обрису добре знайомої будівлі.
Білл і Флер стояли біля сходів.
– Мені треба поговорити з Ґрипхуком та Олівандером, – сказав Гаррі.
– Ні, – відповіла Флер, – тобі доведеться почекати, 'Аггі. Вони дуже стомилися.
– Пробачте, – сказав Гаррі безсердечно, – але я не можу чекати. Мені потрібно поговорити з ними зараз. Наодинці, з кожним окремо. Це терміново.
– Гаррі, що, до дідька, тут відбувається? – запитав Білл. – Ти з'являєшся тут з мертвим ельфом-домовиком, і напівживим ґобліном, Герміона виглядає так, наче її катували, а Рон просто відмовляється розповідати нам що-небудь...
– Ми не можемо розказати тобі про те, що ми робимо, – сказав Гаррі рішуче. – Ти в Ордені, Білле, і знаєш, що Дамблдор залишив нам завдання. Ми не можемо нікому про це розповідати.
Флер щось роздратовано мугикнула, але Білл навіть не глянув на неї, він дивився на Гаррі. На його спотвореному обличчі нічого не можна було прочитати. Зрештою, він сказав:
– Добре, з ким ти хочеш поговорити спочатку?
Гаррі розгубився. Він знав, скільки залежить від цього вибору. Часу залишилося мало, і потрібно було вирішити: горокраси чи талісмани?
– Ґрипхук, – сказав Гаррі, – Спочатку я поговорю з Ґрипхуком.
Його серце билося так, неначе він нещодавно пробіг коротку дистанцію з перешкодами.
– Сюди, наверх, – сказав Білл, показуючи дорогу.
Гаррі піднявся на кілька сходинок, потім озирнувся.
– Ви двоє теж мені потрібні! – покликав він Рона й Герміону, які визирали через двері вітальні. Вони вийшли на світло, і виглядали на диво спокійними.
– Як ти? – Гаррі запитав Герміону, – Ти була просто неймовірною – вигадати таку історію, коли вона мучила тебе...
Герміона злегка посміхнулася, коли Рон легенько стиснув її руку.
– Що ми збираємося робити, Гаррі? – запитав він.
– Побачите. Пішли.
Гаррі, Рон і Герміона пішли за Біллом наверх, і вийшли в маленький коридор із трьома дверима.
– Сюди, – сказав Білл, – відкриваючи двері в їхню з Флер спальню, вікна якої теж виходили на море, що переливалося золотом у променях світанку. Гаррі підійшов до вікна, повернувся спиною до прекрасного пейзажу й чекав, склавши руки, відчуваючи пульсацію в шрамі. Герміона сіла в крісло поруч із туалетним столиком. Рон присів на його ручку.
З'явився Білл із маленьким ґобліном на руках, і обережно посадив його на ліжко. Ґрипхук пробурчав «Дякую» і Білл пішов, зачинивши собою двері.
– Перепрошую, що довелося підняти тебе з ліжка, – сказав Гаррі, – Як твої ноги?
– Важко, – відповів ґоблін, – але вже краще.
Він усе ще стискав у руках меча Ґрифіндора й виглядав досить дивно – наполовину агресивно, наполовину хитро. Гаррі звернув увагу на жовтувату шкіру ґобліна, його довгі пальці, чорні очі. Флер зняла з нього черевики: його довгі ступні були брудними. Він був вищим за ельфів-домовиків, але не набагато. Його куполоподібна голова була набагато більшою за людську.
– Ти, мабуть, не пам’ятаєш... – почав Гаррі
– Що я був тим, хто показав тобі твоє сховище, коли ти вперше побував у Ґрінґотсі? – сказав Ґрипхук. – Я пам'ятаю, Гаррі Поттер. Навіть серед ґоблінів ти дуже відомий.
Гаррі й ґоблін зміряли одне одного поглядами. Шрам усе ще пульсував. Гаррі хотів якомога швидше закінчити цю розмову, але в той же час він боявся припуститися помилки. Поки він роздумував з якого боку підійти до цього питання, ґоблін перервав мовчанку.
– Ти поховав ельфа, – сказав він несподівано вороже, – Я спостерігав за тобою з вікна сусідньої спальні.
– Так, – відповів Гаррі.
Ґрипхук скоса подивився на нього.
– Ти незвичайний чарівник, Гаррі Поттер.
– У якому сенсі? – запитав Гаррі, розсіяно потираючи шрам.
– Ти викопав могилу.
– І?..
Ґрипхук не відповів. Гаррі подумав, що ґоблін зневажає його за те, що він повівся як маґл, але йому було байдуже, схвалить Ґрипхук те, що він зробив, чи ні. Він підготувався до атаки.
– Ґрипхук, мені потрібно запитати...
– Ще ти врятував ґобліна.
– Що?
– Ти приніс мене сюди. Врятував мене.
– Ну, мені здається, ти не розчарований? – сказав Гаррі нетерпляче.
– Ні, Гаррі Поттер, – сказав Ґрипхук, і намотав тонку чорну борідку на палець, – Але ти дуже дивний чарівник.
– Добре, – сказав Гаррі, – мені потрібна допомога, і ти, Ґрипхук, можеш її мені надати.
Ґоблін не подав жодного знаку, і продовжив дивитися на Гаррі так, наче ніколи не бачив нікого подібного.
– Мені треба потрапити у сховище Ґрінґотса.
Гаррі не хотів говорити про це так, слова самі вискочили з нього, виштовхнуті болем. Його шрам запалав і він знову побачив обриси Гоґвортса. Він міцно закрив свою свідомість. Спочатку потрібно було розібратися з Ґрипхуком. Рон і Герміона дивилися на Гаррі так, ніби він збожеволів.
– Гаррі... – сказала Герміона, але Ґрипхук її перебив.
– Пробратися у сховище Ґрінґотса? – повторив ґоблін, піднімаючись на ліжку, зморщивши обличчя, – Це неможливо.
– Ні, можливо, – заперечив Рон, – Адже одного разу це вже відбулося.
– Так, – сказав Гаррі, – в той самий день, коли я зустрів вас, Ґрипхук. Мій день народження, сім років тому.
– Те сховище, про яке йде мова, вже було тоді порожнє, – відрізав ґоблін. Гаррі зрозумів, що незважаючи на те, що Ґрипхук покинув Ґрінґотс, його ображала сама думка про те, що можна подолати захист банку. – Охорона була мінімальною.
– Те сховище, яке нам потрібне, не порожнє, і, я думаю, що охорона буде досить сильною, – сказав Гаррі, – Воно належить Лестранжам.
Він побачив, що Рон і Герміона здивовано переглянулися, але ще буде достатньо часу, щоб все їм пояснити, після того, як Ґрипхук відповість.
– У тебе немає шансів, – спокійно мовив Ґрипхук, – Жодного. «Коли ж шукатимеш у нас багатств, яких ти не припас»...
– «Тоді, злочинцю, не забудь, що не лише скарби є тут», – так, я знаю, пам'ятаю – сказав Гаррі. – Але я не намагаюся заволодіти будь-яким скарбом, я не хочу брати нічого для особистого збагачення. Ти можеш у це повірити?
Ґоблін косо подивився на Гаррі, і шрам у формі блискавки на його лобі знову запульсував, але він не звернув на це увагу, відмовляючись приймати цей біль і його заклик.
– Якщо взагалі існує чарівник, який не шукає власної вигоди, то це ти, Гаррі Поттер. Ґобліни та ельфи не звикли до такого поводження й такої поваги, які ти проявив сьогодні. Не з боку володарів паличкоч.
– Володарі паличок... – повторив Гаррі. Незвичний вираз відбився луною в його вухах, коли його шрам знову заболів, Волдеморт знову направив свої думки на північ, і Гаррі не терпілося поговорити з Олівандером у сусідній кімнаті.
– Право володіти чарівною паличкою – тихо сказав ґоблін, – здавна було предметом суперечок між чарівниками та ґоблінами.
– Але ґобліни можуть чаклувати без паличок, – сказав Рон.
– Це неважливо! Чарівники відмовляються поділитися секретами мистецтва володіння чарівною паличкою з іншими магічними істотами, вони позбавляють нас можливості розвивати нашу магічну силу.
– Ну, ґобліни теж ні з ким не діляться секретами своєї магії, – сказав Рон. – Ви не кажете нам, як робити мечі й броню, які ви вмієте робити. Ґобліни можуть робити з металом таке, що жодному чарівникові...
– Це неважливо, – сказав Гаррі, помітивши, як обличчя Ґрипхука швидко змінює колір. – Мова йде не про протистояння чарівників та ґоблінів або будь-яких інших магічних істот...
Ґрипхук неприємно засміявся.
– Мова йде саме про це! Темний Лорд стає все могутнішим, ваша влада над нами зміцнюється. Ґрінґотс підкорився чарівникам, домашніх ельфів винищують, і хто з володарів паличок протестує?
– Ми! – сказала Герміона. Вона сіла прямо, її очі загорілися. – Ми протестуємо! І мене будуть переслідувати так само, як і будь-якого ґобліна чи ельфа, Ґрипхук! Я – бруднокровка.
– Не називай себе так, – пробурчав Рон.
– Чому ні? – сказала Герміона. – Бруднокровка, і я пишаюся цим. Відповідно до нового порядку в мене не більше прав, ніж у вас, Ґрипхук. Саме мене вони обрали для катувань, там, у Мелфоїв.
Поки Герміона говорила це, вона відвернула комір і показала тонкий поріз на шиї, залишений Белатрисою.
– Ви знали, що саме Гаррі зробив Добі вільним? – запитала вона. – Ви знали, що ми хотіли, щоб ельфів звільнили на довгі роки? – (Ронові раптом стало незручно на ручці крісла) – Ви не можете бажати поразки Відомо-Кого більше, ніж ми.
Ґоблін дивився на Герміону з тією же цікавістю, що й на Гаррі.
– Що вам потрібно у сховищі Лестранжів? – запитав він різко. – Меч, який там лежить – підробка. Ось справжній – він пильно подивився на кожного з них. – Я думаю, ви вже знали про це. Ви попросили мене збрехати.
– Але фальшивий меч це не єдине, що знаходиться у цьому сховищі, правда? – запитав Гаррі.
Його серце билося сильно, як ніколи. Він подвоїв зусилля, щоб не звертати уваги на те, що шрам і далі пульсує.
Ґоблін знову накрутив борідку на палець.
– Це суперечить нашому кодексові – розповідати про таємниці Ґрінґотса. Ми охороняємо фантастичні скарби. Ми маємо зобов’язання перед цими скарбами, деякі з яких ми створили своїми руками.
Ґоблін підняв меч, і його темні очі по черзі дивилися на Гаррі, Рона і Герміону.
– Ви такі молоді, – сказав він нарешті, – і так багато боретеся.
– Ви допоможете нам? – запитав Гаррі. – Без вашої допомоги в нас немає жодного шансу пробратися туди.
– Так... я подумаю про це – роздратовано відповів Ґрипхук.
– Але... – сердито почав було Рон, але Герміона штрикнула його під ребра.
– Дякую, – сказав Гаррі.
Ґоблін кивнув своєю великою головою й зігнув свої короткі ніжки.
– Я думаю, – сказав він, демонстративно вкладаючись на ліжко Білла й Флер, – що дія Костороста вже закінчилась. І я нарешті зможу заснути. Перепрошую...
– Так, звичайно, – сказав Гаррі, але перед тим як вийти з кімнати, він нахилився й узяв меч. Ґрипхук не заперечував, але Гаррі здалося, що він побачив обурення в очах ґобліна, коли закривав двері.
– Маленький мерзотник, – прошепотів Рон. – Йому подобається тримати нас у підвішеному стані.
– Гаррі, – прошепотіла Герміона, відштовхуючи їх обох від дверей, на середину темного коридору, – Ти думаєш про те, що й я? Ти вважаєш, що горокрас у сховищі Лестранжів?
– Так, – відповів Гаррі. – Белатриса страшенно перелякалася, коли вирішила, що ми там побували. Вона просто збожеволіла. Чому? Що ми могли там побачити й забрати звідти? Щось таке, через що Відомо-Хто перетворив би її на камінь.
– Але я думав, що ми шукаємо місця, де Відомо-Хто побував, і де він робив щось важливе... – здивовано сказав Рон, – Хіба він коли-небудь був у сховищі Лестранжів?
– Я не знаю, чи був він коли-небудь у Ґрінґотсі, – сказав Гаррі. – Коли він був молодий, у нього не було золота, йому ніхто нічого не залишив. Можливо він бачив банк зовні, коли бував на алеї Діаґон.
Шрам Гаррі пульсував, але він це проігнорував. Він хотів, щоб Рон і Герміона зрозуміли все про Ґрінґотс, перед тим, як вони поговорять із Олівандером.
– Я думаю, що він заздрив усім, у кого був ключ від сховища у Ґрінґотсі. Думаю, що це здавалося йому справжнім символом приналежності до світу чарівників. І не забувайте, він довіряв Белатрисі та її чоловікові. Вони були його найвідданішими слугами ще до його падіння й першими стали шукати його, коли він зник. Він казав про це у ніч свого повернення, я чув.
Гаррі потер свій шрам.
– Я не думаю, що він сказав Белатрисі, що це горокрас. Він ніколи не розповідав Луціусу Мелфою правду про щоденник. Він міг сказати їй, що це дуже цінний предмет, і попросити її покласти його в сховище. Найбезпечніше місце в світі, як сказав мені Геґрід... окрім хіба Гоґвортсу.
Коли Гаррі закінчив, Рон захитав головою:
– Ти й справді розумієш його.
– Частково, – сказав Гаррі, – Частково. Хотів би я настільки ж розуміти Дамблдора. Але побачимо. Далі – Олівандер.
Рон та Герміона вражено дивувались, поки йшли за ним і стукали у двері напроти кімнати Білла й Флер. У відповідь пролунало тихе «Заходьте!»
Майстер чарівних паличок лежав на двоспальному ліжку, ближче до вікна. Його тримали в підземеллі більше року й, Гаррі знав це напевно, принаймні один раз катували.
Олівандер виглядав виснаженим, кістки на обличчі різко виступали під жовтуватою шкірою. Його великі сріблясті очі здавалися ще більшими, так вони запали. Руки, що лежали на ковдрі, могли належати скелету. Гаррі сів на вільне ліжко, поруч із Роном і Герміоною. Із цієї кімнати ще не було видно вранішнього сонця. Вікна виходили на сад над скелею і на свіжу могилу.
– Містере Олівандер, пробачте, що довелося вас потривожити, – сказав Гаррі.
– Любий хлопчику, – голос Олівандера був слабкий. – Ти врятував нас. Я думав, що ми помремо там. Я ніколи не зможу віддячити тобі… ніколи не зможу віддячити… як слід...
– Ми з радістю зробили це.
Шрам Гаррі сильно пульсував. Він знав, він був впевнений, що не встигне зупинити Волдеморта на шляху до його мети, тим більше, йому перешкодити. Він відчув наближення паніки, але все-таки він зробив свій вибір, коли вирішив поговорити спочатку із Ґрипхуком.
Намагаючись виглядати спокійним, він дістав з мішечка на своїх грудях дві половинки зламаної чарівної палички.
– Містер Олівандер, мені потрібна допомога.
– Усе, що завгодно, усе, що завгодно, – відповів той слабким голосом.
– Ви можете полагодити це? Це можливо?
Олівандер простягнув тремтячу руку, і взяв у свою долоню дві ледь скріплені половинки палички.
– Гостролист і феніксова пір'їна, – вимовив Олівандер тремтячим голосом, – Одинадцять дюймів. Гарна й пружна.
– Так, – сказав Гаррі, – Ви зможете?..
– Ні, – прошепотів Олівандер, – Мені жаль, дуже жаль, але паличку, яка настільки пошкоджена, неможливо полагодити жодним з відомих мені способів.
Гаррі був готовий це почути, але, однаково, ці слова ранили його. Він забрав половинки палички й сховав назад у мішечок у себе на шиї. Олівандер увесь час дивився в ту точку, де щойно лежала зламана паличка, аж поки Гаррі не дістав з кишені дві палички, які він приніс від Мелфоїв.
– А що ви можете сказати про ці? – запитав він.
Майстер паличок взяв першу паличку, підніс її до своїх стомлених старечих очей, покрутив у своїх покручених пальцях, навіть кілька разів зігнув.
– Горіхове дерево й серце дракона – сказав він. – Дванадцять і три чверті дюйма. Негнучка. Ця паличка належить Белатрисі Лестранж.
– А ця?
Олівандер знову повторив свої дії.
– Глід і шерсть єдинорога. Десять дюймів рівно. Досить гнучка. Ця паличка належала Драко Мелфою.
– Належала? – повторив Гаррі, – Хіба вона не належить йому і тепер?
– Можливо, ні, якщо ви її відібрали...
– Так, я відібрав...
– ...після цього, вона може стати вашою. Звичайно, обставини, при яких ви її відібрали, мають значення. Багато чого також залежить і від самої палички. Але найголовніше, якщо ви її виграли, то вона може поміняти хазяїна.
У кімнаті запанувала тиша, і тільки віддалений шум хвиль доносився з вікна.
– Ви кажете про палички так, наче в них є почуття, – сказав Гаррі, – Ніби вони самі можуть щось вирішувати.
– Паличка вибирає чарівника, – сказав Олівандер. – Майстри чарівних паличок завжди пам’ятають про це.
– Але ж деякі використовують палички, які їх не вибирали. Чи не так?.. – запитав Гаррі.
– Так, звичайно, якщо ти чарівник, то ти можеш чаклувати практично будь-якою паличкою. Проте, найкращі результати досягаються, якщо між чарівником і паличкою є зв'язок. Це дуже складний зв'язок. Спочатку виникає взаємна симпатія, а потім проходить обмін досвідом, паличка вчить чарівника, чарівник – паличку.
За вікном сумно шуміло море.
– Я відняв цю паличку в Драко Мелфоя силою, – сказав Гаррі, – можу я безпечно її використовувати?
– Я думаю, так. Непростому закону підкоряються чарівні палички, але зазвичай, відвойована паличка підкоряється своєму новому хазяїнові.
– Отже, я можу використовувати цю? – запитав Рон, дістаючи з кишені паличку Червохвоста й простягаючи її Олівандеру.
– Каштан й серце дракона. Дев'ять зі чвертю дюймів, тендітна. Я виготовив її незадовго після того, як мене викрали, для Пітера Петіґру. Так, думаю, якщо ти виграв її, то вона буде служити тобі краще, ніж будь-яка інша.
– І це правило поширюється на всі палички? – запитав Гаррі.
– Я думаю, так, – відповів Олівандер, розглядаючи Гаррі своїми випуклими очами, – Ви задаєте глибокі питання, містере Поттер. Наука про чарівні палички дуже складна й заплутана сфера магії.
– Тобто не обов'язково вбивати попереднього власника, щоб використовувати паличку? – запитав Гаррі.
Олівандер ковтнув слину.
– Обов'язково? Ні, не думаю, що обов'язково вбивати.
– Але є легенди, – серце Гаррі забилося ще сильніше, пульсація у шрамі посилилася. Він був упевнений, що Волдеморт уже вирішив втілити свій план у життя. – Легенди про чарівну паличку – або палички – які передавалися з рук у руки через убивства.
Олівандер зблід. Його обличчя здавалося сірим на тлі білосніжної подушки, його очі розширилися від страху.
– Лише одна паличка, я думаю – прошепотів він.
– И вона потрібна Відомо-Кому, чи не так? – запитав Гаррі.
– Але... як?.. – містер Олівандер подивився на Рона та Герміону в пошуках підтримки. – Як ви дізналися про це?..
– Він хотів знати, як перебороти зв'язок між нашими паличками – відповів Гаррі.
Олівандер виглядав переляканим.
– Він катував мене, ви маєте зрозуміти! Він використовував закляття Круціо, я... у мене не було іншого вибору... мені довелося сказати йому, усе, що я знав, про що я здогадувався.
– Я розумію, – сказав Гаррі. – Ви сказали йому про однакові серцевини? Ви сказали йому, що треба позичити чужу паличку?
Олівандер виглядав шокованим, враженим глибиною знань Гаррі. Він повільно кивнув.
– Проте це не спрацювало – продовжив Гаррі, – моя паличка однаково перемогла чужу паличку. Ви знаєте, чому?
Олівандер похитав головою так само повільно, як нещодавно кивнув.
– Я... я ніколи не чув про таке. Ваша паличка зробила дещо унікальне тієї ночі. Зв'язок однакових серцевин дуже рідкісний, я не знаю, чому ваша паличка перемогла чужу.
– Ми говорили про іншу паличку. Про ту, яка переходить в інші руки після вбивства. Коли Відомо-Хто зрозумів, що з моєю паличкою щось не те, він повернувся до вас і розпитував про іншу паличку?
– Звідки ви знаєте?
Гаррі не відповів.
– Так, він розпитував, – прошепотів Олівандер, – він хотів знати все, що я можу розповісти йому про Паличку Смерті, Паличку Долі або Старшу Паличку.
Гаррі швидко кинув погляд на Герміону, вона виглядала приголомшеною.
– Темному Лордові, – тихо сказав Олівандер, зі страхом у голосі, – завжди подобалася та паличка, яку я зробив для нього (тис і перо фенікса, тринадцять із половиною дюймів), доти, поки він не дізнався про однакові серцевини. Тепер він шукає іншу, могутнішу паличку, тому що це єдиний спосіб перемогти вас.
– Але він незабаром знатиме, якщо ще не знає, що моя паличка зламана і її неможливо полагодити – сказав Гаррі тихо.
– Ні! – перелякалася Герміона, – Він не може знати про це, Гаррі? Звідки?..
– Пріорі Інкантатем, – сказав Гаррі, – Ми залишили в Мелфоїв твою паличку й тернову паличку, Герміоно. Якщо вони перевірять їх, змусять їх повторити останні заклинання, вони побачать, що твоя паличка зламала мою, вони побачать, як ти намагалася полагодити її, і що тобі це не вдалося, і вони зрозуміють, що після цього я використовував тернову паличку.
Герміона, чиє обличчя після прибуття вже відновило свій колір, знову зблідла. Рон з осудом подивився на Гаррі й сказав:
– Давайте зараз не будемо про це хвилюватися...
Але містер Олівандер перебив його:
– Темний Лорд розшукує Старшу Паличку не тільки для того, щоб знищити вас, містере Поттер. Він хоче заволодіти нею, тому що вірить, що вона зробить його непереможним.
– А вона зробить?
– Власникові Старшої Палички завжди варто боятися нападу – сказав Олівандер, – Але ідея Темного Лорду роздобути Паличку Смерті, це... так велично… і так жахливо.
Гаррі раптом пригадав першу зустріч з Олівандером, і як він йому тоді сподобався. Навіть зараз, після катувань і ув'язнення, мета Темного Лорда заволодіти тією паличкою, одночасно зачаровувала й лякала Олівандера.
– Містере Олівандер, ви й справді думаєте, що ця паличка існує? – запитала Герміона.
– О, так – відповів Олівандер, – цілком можливо простежити шлях цієї палички крізь історію. Є, звичайно, проміжки, протягом яких, про неї нічого не відомо, але вона завжди спливає на поверхню. У неї є свої характеристики, по яких її відразу впізнають ті, хто вивчав науку про чарівні палички. Є багато письмових даних, деякі досить туманні, які я та інші майстри чарівних паличок вивчали. Вони справжні.
– Тобто, ви не думаєте, що це казка або міф? – з надією запитала Герміона.
– Ні, – відповів Олівандер. – Чи потрібно добувати її за допомогою вбивства – я не знаю. Її історія кривава, але це могло статися через те, що вона являється настільки бажаним предметом для чарівників. Вона надзвичайно могутня, вона стає небезпечною, потрапивши не в ті руки, і вона являється об'єктом захоплення для тих, хто вивчає силу паличок.
– Містере Олівандер, – сказав Гаррі, – ви сказали Відомо-Кому, що Старша паличка була у Греґоровича?
Олівандер зблід ще більше, якщо це взагалі було можливо. Він став схожий на примару. Потім ковтнув слину і вимовив:
– Але звідки, звідки ви?..
– Неважливо, звідки я дізнався про це, – сказав Гаррі заплющивши очі від болю, що проштрикнув його шрам: на секунду він побачив головну вулицю Гоґсміда, ще темну, тому що вона знаходилась далі на північ. – Ви сказали Відомо-Кому, що паличка була в Греґоровича?
– Це чутки, – прошепотів Олівандер, – Чутки, які поширювалися роками, задовго до того, як ви народилися. Я думаю, що Греґорович сам розпускав ці чутки. Це безсумнівно пішло на користь його бізнесу, люди думали, начебто він вивчав якості Старшої Палички й вмів їх відтворювати.
– Так, зрозуміло, – сказав Гаррі й піднявся, – Містере Олівандер, останнє питання й ми дамо вам відпочити. Що ви знаєте про Смертельні талісмани?
– Про що?.. – Олівандер виглядав спантеличеним.
– Смертельні талісмани.
– Боюся, я не розумію, про що ви. Це щось пов'язане із чарівними паличками?
Гаррі подивився на виснажене обличчя Олівандера й зрозумів, що той каже правду. Він нічого не знав про талісмани.
– Дякую вам, – сказав Гаррі, – Дуже дякую. Ми підемо, а ви відпочивайте.
Олівандер виглядав остаточно зломленим.
– Він катував мене! – із зусиллями проговорив він, – Закляття Круціо, ви не уявляєте собі...
– Уявляю, – відповів Гаррі, – Я справді уявляю. Відпочивайте. Дякую вам за те , що розповіли нам все це.
Він повів Рона і Герміону вниз сходами. Він помітив Білла, Флер, Луну та Діна, які сиділи за столом із чашками чаю. Вони всі подивилися на Гаррі, коли він з’явився у дверях, але він лише коротко кивнув їм і пройшов далі в сад разом з Роном і Герміоною. Гаррі підійшов до червоного горбочка над могилою Добі, біль у шрамі наростав. Йому доводилося прикладати величезні зусилля, щоб упоратися з видіннями, але він знав, що терпіти залишилося недовго. Незабаром він знатиме, чи вірна його теорія. Йому потрібно постаратися стримати ще трошки, щоб встигнути пояснити Ронові та Герміоні.
– Колись давно Старша Паличка справді належала Греґоровичу. Коли Відомо-Хто вистежив його, виявилося, що палички в Греґоровича більше не було, її викрав Ґріндельвальд. Звідки Ґріндельвальд дізнався, що паличка в Греґоровича, я не знаю, хоча якщо Греґорович додумався розпускати чутки, то знайти паличку було нескладно.
Волдеморт стояв біля воріт Гоґвортса. Гаррі бачив його й ліхтар, що наближався в досвітніх сутінках.
– І Ґріндельвальд використав Старшу Паличку, щоб стати ще могутнішим. На вершині його слави Дамблдор зрозумів, що він єдиний, кому під силу перемогти Ґріндельвальда, вони билися на дуелі й Дамблдор переміг і забрав Старшу Паличку.
– Старша Паличка була в Дамблдора? – запитав Рон, – Але тоді де вона зараз?
– У Гоґвортсі, – відповів Гаррі, щосили намагаючись залишити свою свідомість тут, в садку біля скелі.
– Тоді пішли, – сказав Рон нетерпляче. – Гаррі, що заважає нам забрати її, раніше за нього?
– Пізно, – сказав Гаррі. Він не міг нічого вдіяти, просто стиснув голову, щоб хоч якось стримати видіння. – Він знає, де вона. Він вже там.
– Гаррі! – сердито вигукнув Рон, – Як давно ти знаєш про це і чому ми витрачаємо час? Чому ти спочатку поговорив із Ґрипхуком? Ми могли б відправиться туди, ми усе ще можемо...
– Ні, – відповів Гаррі, і впав колінами на траву. – Герміона має рацію. Дамблдор не хотів, щоб я одержав цю паличку. Він не хотів, щоб я брав її. Він хотів, щоб я знайшов горокраси.
– Непереможна паличка, Гаррі! – простогнав Рон.
– Це не те... Я зобов’язаний відшукати горокраси.
Навколо було прохолодно й темно: сонця ще не було видно з-за обрію, поки він летів поруч зі Снейпом, прямо над землею, у напрямку озера.
– Я незабаром приєднаюся до тебе в замку, – сказав він своїм високим, холодним голосом. – Залиш мене тепер.
Снейп вклонився й пішов назад, його темна мантія розвивалася за ним. Гаррі йшов повільно, очікуючи поки зникнуть обриси Снейпа. Не належить, щоб Снейп, або хто-небудь інший, бачив, куди він іде. У вікнах замку не було світла, але він, однаково, сховався… Він наклав на себе заклинання зникнення, яке приховало його навіть від його власних очей.
І він ішов далі, уздовж узбережжя, розглядаючи обриси замку, його першого королівства, його права по народженню.
А ось і вона, біля озера, відбивається в темній воді. Біла мармурова могила, зайва пляма на звичному пейзажі. Його знову поглинула ейфорія, бажання зруйнувати все. Він підняв свою стару тисову паличку. Це заклинання якраз підходить, щоб бути останнім великим вчинком для цієї палички.
Могила розкололася знизу до верху. Загорнуте в тканину тіло було таким же довгим й худим, як і при житті. Він знову підняв паличку. Тканина спала. Обличчя просвічувалось, було блідим, запалим, але все-таки добре збереглося. Вони залишили окуляри на гачкуватому носі: він мимоволі розвеселився. Руки Дамблдора були схрещені на грудях, а ось і вона лежить під ними, похована разом з ним.
Старий дурень думав, що мармурова могила захистить паличку? Думав, що Темний Лорд побоїться зруйнувати його могилу? Він простягнув павукоподібну долоню і забрав паличку в Дамблдора, і коли він взяв її, вона випустила зливу іскор, що заблищали над тілом її останнього хазяїна, готуючись служити новому.