"Гаррі Поттер та Реліквії смерті" Розділ 21

Гаррі обернувся, щоб подивитися на Рона з Герміоною. Жоден з них, здавалося, не розумів, про що їм говорив Ксенофоліус.
- Смертельні Реліквії?
- Цілком правильно, - сказав Ксенофоліус. - Ви ніколи не чули про них? Я не здивований. Дуже, дуже мало чаклунів знають про це. Свідок на весіллі твого брата, той дурень, - він подивився на Рона, - атакував мене за використання символу нібито відомого темного чарівника. Неподобство... У Реліквіях немає нічого темного - принаймні, не в загально прийнятому розумінні. Деякі просто використовують їх, щоб знайти прихильників, надіючись, що це допоможе їхньому шляху.
Він розмішав кілька шматочків цукру в настійці гурдикореня і надсьорбнув.
- Вибачте, - сказав Гаррі - але я усе ще не розумію.
Щоб не здатися нечемним, він зробив ковток зі своєї чашечки. Огидна рідина на вигляд нагадувала варені шмарки або щось подібне, але на смак було ще гірше.
- Бачиш, тільки розуміючи їх суть і вірячи в Смертельні Реліквії, можна їх знайти, - сказав Ксенофоліус і надпив ще трохи зі свого кухля, залишивши над губою коричнево-зелений слід.
- Але що таке Смертельні Реліквії? - запитала Герміона.
Ксенофоліус відставив уже порожню чайну чашку.
- Я думаю, що вам відома «Казка про трьох братів»?
Гаррі сказав: "Ні" - , але Рон і Герміона в один голос відповіли: "Так".
Ксенофоліус насупився і кивнув.
- Добре, ну, загалом, містере Поттер, усе починається із цієї легенди. Дозвольте, у мене, напевно, десь має бути ця книга...
Він неуважно окинув поглядом кімнату з купами пергаменту і книг, але Герміона сказала:
- Я маю копію, містере Лавгуд, вона в мене із собою, - і вийняла «Казки Барда Бідла» з маленької, прикрашеної бісером сумочки.
- Оригінал? - запитав Ксенофоліус різко, і коли Герміона ствердно кивнула, заквапив:
- О, це просто чудово. Тоді чому б тобі не прочитати це нам всім уголос? Найкращий спосіб переконатися, що ми всі розуміємо.
- Е-е ... добре, - нервово погодилася Герміона. Вона розгорнула книжку, і Гаррі побачив знайомий символ, той самий символ. Герміона відкашлялася і почала читати.
- «Раз подорожуючи в сутінках занедбаною звивистою дорогою».
- «Опівночі», наша мама завжди говорила «опівночі», - перебив Рон, витягнувшись у кріслі й закинувши руки за голову. Герміона роздратовано подивилася на нього.
- Вибач, але я думаю що «опівночі» звучить страшніше! - знітився Рон.
- Так, нам справді бракує трохи більше страху в нашому житті... - не втирмавшись, зауважив Гаррі. Ксенофоліус, що, здавалося, не звертав уваги, на те, що відбувається, з відсутнім виразом обличчя дивився у вікно:
- Продовжуй, Герміоно.
- «Вони йшли, поки не досягли ріки, занадто глибокої, щоб перейти, і занадто широкої, щоб переплисти. Однак ці брати були навчені магії і просто змахнули своїми чарівними паличками, тож над зрадницькими водами з'явився великий міст. Коли вони вже були майже на середині мосту раптом дорогу їм перепинила згорблена баба. І Смерть заговорила з ними...»
- Вибачте, - перебив Гаррі. - Як це - смерть заговорила з ними?
- Це ж казка, Гаррі.
- Ну так, так, звичайно. Продовжуй.
- «І Смерть заговорила з ними. Вона була дуже сердита, оскільки її обманули ці три нові жертви, адже подорожні зазвичай тонули в ріці. Але Смерть дуже хитра. Вона не показала братам, що сердита на них, а замість цього поздоровила з дуже вдалими чарами і сказала, що вони заслужили нагороду й кожен з них може одержати по одному подарунку для себе.
Тоді найстарший брат, що мав дух воїна, попросив для себе чарівну паличку, сильнішу, ніж у всіх інших чарівників: паличку, яка б могла перемогти у двобої будь-кого, паличку, гідну чарівника, який переміг саму Смерть! Тоді Смерть дістала з дна ріки найстаріше й найгниліше дерево, розщепила й зробила з нього паличку, яку передала старшому братові.
Другий брат, будучи зарозумілою людиною, вирішив ще більше принизити Смерть і зажадав силу забирати у Смерті інших. Тоді Смерть підняла з берега ріки камінець і дала його другому братові, сказавши, що цей камінець може повернути до життя будь-якого мерця.
Потім Смерть запитала наймолодшого із братів, чого б бажав він. Але молодший брат був дуже скромним і наймудрішим серед братів. Він не вірив у щирість Смерті й попросив у неї те, що дасть йому змогу йти далі, щоб Смерть не змогла його догнати. Тоді Смерть дуже неохоче віддала йому свій власний плащ-невидимку».
- Смерть має плащ-невидимку? - перебив Гаррі знову.
- Так вона може ходити поміж людей, - сказав Рон. - Іноді, коли їй набридає гнатися за своїми жертвами, вона висуває руки з-під плаща й виє... ой, пробач, Герміоно.
- «Після цього Смерть відступила й дозволила братам йти далі, і вони пішли, весело обговорюючи свою пригоду й захоплюючись речами, які вони одержали.
Але незабаром кожний вирішив піти своїм шляхом.
Перший брат більше як два тижні ішов по дорозі, поки не дійшов до села, там він знайшов чарівника й викликав його на двобій. Звичайно, маючи Найстаршу паличку, він не міг програти дуель. Він убив свого суперника і, залишивши його лежати на землі, відправився в сільський бар, де хвалився своєю могутньою паличкою, яку він здобув у самої Смерті, і тим, що тепер він - непереможний.
Тієї ж ночі інший чарівник заліз у кімнату, де спав захмелілий від вина найстарший брат. Злодій перерізав горло сплячому й украв паличку.
Таким чином Смерть дістала першого із братів.
Тим часом другий із братів повернувся додому. Тут він вийняв камінь, що міг повертати з того світу мертвих, і покрутив тричі в руці. На його здивування й радість, перед ним відразу з'явилася дівчина, яку він дуже любив, але яка померла незадовго до їхнього весілля.
Але все-таки, хоч вона й була жива, але залишалася холодною, начебто їх розділяла невидима завіса. Хоч вона й повернулася у світ живих, але не могла вже жити повноцінно. Незабаром другий брат, збожеволівши від горя й туги, убив себе, щоб по-справжньому возз'єднатися з нею.
Так Смерть дістала другого брата.
Але як не шукала Смерть третього брата, багато років вона ніяк не могла знайти його. Тільки коли третій брат досяг похилого віку, він скинув плащ-невидимку й передав його своєму синові. І коли, нарешті, Смерть прийшла до нього, він привітав її з радістю й пішов з нею як рівний. Так закінчив своє життя останній із братів».
Герміона згорнула книжку. Запанувала тиша. Пройшла мить або трохи більше, і Ксенофоліус, що, схоже, не почув, що вона закінчила читати, відвів пильний погляд від вікна й сказав:
- Ну, нарешті, от і вони.
- Вибачте, - не зрозуміла його Герміона.
- Я маю на увазі – Смертельні Реліквії, це вони і є, - уточнив Ксенофоліус.
Він дістав клаптик пергаменту й розстелив його на заваленому книжками й сувоями столі.
- Старша паличка, - сказав він і намалював пряму вертикальну лінію на клаптику пергаменту.
- Камінь-що-воскрешає, - і додав коло.
- Плащ-невидимка, - закінчив він і намалював трикутник, що включив у себе коло з лінією. Вийшов символ, який так заінтригував Герміону.
- Разом, - продовжив Ксенофоліус, - «Смертельні Реліквії».
- Але в жодній книзі я не знайшла згадки про Смертельні Реліквії, - сказала Герміона.
- Ну, звичайно ж, - мовив Ксенофоліус, нестерпно самовдоволений. - Це - дитяча казка, яка має розважити, а не проінструктувати. Проте, якщо знайти ці три речі, три Реліквії, і з'єднати їх, то можна стати Хазяїном Смерті.
Запанувала тиша. Ксенофоліус ще раз глянув у вікно. Сонце вже було зовсім низько.
- Сподіваюся, в Луни достатня кількість плимпів, - сказав він спокійно.
- Під «Хазяїном Смерті» ви маєте на увазі... - почав було Рон.
- Хазяїн! - вигукнув Ксенофоліус, змахнувши в повітрі рукою. - Завойовник! Володар! Вибирайте, як вам більше подобається.
- Але тоді... ви хочете сказати... - повільно вимовила Герміона, й Гаррі здалося, що вона намагається хоч якось притишити у своєму голосі нотки скептицизму, - ви вірите в те, що ці речі - ці, так скажемо, Реліквії - насправді існують?
Ксенофоліус підвів брови.
- Аякже, звичайно, існують.
- Але, - почала Герміона, і Гаррі здалося, що вона все-таки не переконана, - містере Лавгуд, як у таке можна вірити?
- Луна розповідала мені про вас, молода леді, - сказав Ксенофоліус. - Я думаю, що ви досить інтелектуальна й начитана, але у вас завузький і, по-моєму, багато в чому обмежений погляд на речі.
- Думаю, тобі варто приміряти цей капелюх, - пирхнув Рон, киваючи на неймовірно смішний головний убір. У його голосі дзвеніли нотки сміху.
- Містере Лавгуд, - знову почала Герміона, - всі ми знаємо про такі речі як плащі-невидимки, це, звичайно, велика рідкість, але...
- Плащ-невидимка - третя з Реліквій - зовсім не такий, як звичайні плащі, міс Ґрейнджер! Я маю на увазі, що звичайні плащі-невидимки – це просто зачаровані закляттям невидимості шматки матерії, виткані з волокон блискучого Гекса й волосся Демігуса, які з роками змінюють свої властивості, зношуються й стають зовсім непридатними. Я ж говорю про плащ, що дає своєму хазяїнові повний захист і невидимість, і ніколи, ніколи не втрачає своїх магічних властивостей, незалежно від того, хто ховається під ним. Скільки людей ви знаєте, міс Ґрейнджер, що мають подібну річ?
Герміона відкрила рота, думаючи щось відповісти, але не зважилася, при цьому вона виглядала збентеженою. Вона, Гаррі й Рон подивилися одне на одного, і Гаррі знав, що вони всі думали про те саме. Так сталося, що точно такий плащ, як той, про який розповідав Ксенофоліус, був у цій кімнаті з ними в цю саму хвилину.
- Саме так, - підсумував Ксенофоліус, наче він переміг їх усіх в аргументованій суперечці. - Жоден з вас ніколи не бачив такої речі. Власник був би неймовірно багатий, хіба ні?
Він знову подивився у вікно. Небо тепер набуло світло-рожевого кольору.
- Добре, - сказала Герміона, збита з пантелику. - Допустимо, що плащ існував... що стосується того каменя, здається, ви назвали його каменем-що-воскрешає?
- Так.
- Добре, то хіба може він існувати насправді?
- Доведіть зворотнє, - запропонував Ксенофоліус.
Герміона виглядала ображеною.
- Вибачте, звичайно, але мені здається це смішним! Ви хочете сказати, що ті, хто не вірить, повинні доводити свою правоту, ну, а яким же способом? Перевірити все каміння у світі на предмет чарівності? Я маю на увазі, що ви твердите про існування речі, ґрунтуючись на тім, що ніхто не може довести протилежне!
- Так, я тверджу, - посміхнувся Ксенофоліус. - Мені приємно бачити, що ви все-таки задумалися про це.
- Так, а що ж найстарша паличка, - запитав Гаррі швидко, перш ніж Герміона продовжила суперечку, - ви вважаєте, що й вона існує?
- О, ну в цьому випадку є безліч незаперечних доказів, - сказав Ксенофоліус. - Найстарша паличка - Реліквія, яку найлегше простежити, по шляху, який вона пройшла з рук у руки, від чарівника до чарівника.
- Простежити шлях? - не зрозумів Гаррі.
- Всі, хто володіли паличкою, так чи інакше добули її в попередніх власників, - сказав Ксенофоліус. – Ви, напевно, знаєте про те, як паличка потрапила до Егберта Крикливого і про підступне вбивство Емерика Жахливого? Або про те, як дивним чином помер Геделт і паличка перейшла до його сина Гереварда? А жахливий Локсіас, що отримав паличку після Барабаса Давіла, якого він знищив? Проклятий слід найстаршої палички залитий кров'ю й тягнеться через всю історію.
Гаррі подивився на Герміону. Вона, насупившись, дивилася на Ксенофоліуса, але не ні про що не намагалася з ним сперечатися.
- Ну, а де, ви думаєте, найстарша паличка тепер? - запитав Рон.
- На жаль, ніхто не знає, - сказав Ксенофоліус задумливо, дивлячись у вікно. – Хтось, можливо, й знає, де зараз вона захована. Далі слід тягнеться до Аркуса й Левіуса. Вважається, що, хтось з них таки убив Локіаса й забрав паличку. Ну а далі зовсім невідомо, що трапилося з нею і хто став хазяїном після них. Історія, на жаль, про це мовчить.
Виникла пауза. Нарешті Герміона різко запитала:
- Містере Лавгуд, яке відношення до Смертельних Реліквій має родина Певерелів?
Ксенофоліус виглядав здивованим, але дещо ворухнулося в пам'яті Гаррі, він точно чув це ім'я… але де? Певерели... він не міг згадати.
- Навіщо ж ви морочите мені голову, юна леді! - вигукнув Ксенофоліус і подивився на хлопців та Герміону так, нібито щойно їх помітив. - Я думав, що ви не знайомі з пошуками Смертельних Реліквій! Багато хто з тих, хто шукав реліквії, упевнені, що Певерели мали все - всі Смертельні Реліквії!
- Хто це такі, Певерелли? - запитав Рон.
- Це прізвище було під знаком реліквій на цвинтарному камені у Ґодриковій Долині, - відповіла Герміона, усе ще уважно дивлячись на Ксенофоліуса. - «Ігнатус Певерел».
- Точно! - вигукнув Ксенофоліус і підняв вгору вказівний палець. – Знак, який означає Смертельні Реліквії, на могилі Ігнатуса - остаточне підтвердження теорії!
- Якої теорії? - не зрозумів Рон.
- Все дуже просто: трьома братами з легенди були три брати Певерели - Антіох, Кадмус та Ігнатус! Вони й були першими власниками цих Смертельних Реліквій!
Із цими словами він ще раз глянув у вікно, встав і, підхопивши піднос з чашками, пішов до кручених сходів.
- Ви залишитеся на обід? - гукнув він здалеку, зникнувши на сходах. – У нас завжди просять наш рецепт прісноводного супу з ригалушками.
- Імовірно, щоб показати відділу отруєнь у лікарні Святого Мунго, - сказав Рон неголосно.
Гаррі почекав, поки Ксенофоліус не зник у кухні і не почув, як брязкає кухонне начиння.
- Що ти думаєш? - запитав він Герміону.
- Ох, Гаррі, - зітхнула вона втомлено, - це усього лише здогади і казки, перекручені часом. Немає жодного конкретного факту. Можливо, всі ці історії - чиста вигадка. І, думаю, ми тільки витрачаємо час на дурниці.
- Складно вірити людям, що вірять у зім’яторогих хропачів, - уточнив Рон.
- Ти в усе, що він сказав, теж не повірив? - запитав його Гаррі.
- Нє-а, по-моєму, це всього лише казка на ніч, яка потрібна для того, щоб полякати діток, хіба не так? Не ходи куди попало, не бери невідомо-що в незнайомців! Одним словом, не висувайся й не лізь у неприємності, тоді все в тебе буде гаразд. Вигадки, так я думаю, - підсумував Рон. - Можливо, тому всі власники найстаршої палички обов'язково закінчували погано.
- Що ти маєш на увазі?
- Марновірство, яких безліч, чи не так? На зразок - відьми не можуть виходити заміж за маґлів, чаклунство після опівночі принесе невдачу або те, що чарівні палички не можна робити із деревини кедра. Ти, мабуть, чув про таке. Моя мама вірить в усі ці забобони.
- Гаррі і я були виховані маґлами, - нагадала йому Герміона, - і нас учили дуже багатьом марновірствам. Вона глибоко зітхнула, досить різкий запах доносився з кухні. Це її так нервувало, що вона аж перестала вичитувати Ронові.
- Я думаю, що ти багато в чому правий, - продовжила вона. - До речі, звичайно, це питання суто гіпотетиче, але все-таки: яку з реліквій ви б обрали?
Всі троє сказали одночасно: Герміона - «плащ», Рон - «паличка», а Гаррі сказав «камінь».
Вони подивилися одне на одного трохи здивовано й розсміялися.
- Чому ти вибрала саме плащ? - запитав Рон Герміону. - Тобі зовсім не потрібно буде ставати невидимою, маючи таку сильну паличку. Адже це на сьогодні - всемогутня паличка, з нею не треба боятися нікого!
- Ми вже маємо плащ-невидимку, - уточнив Гаррі.
- Так, і це допомогло нам уникнути багатьох неприємностей, якщо ти не помітив! - пояснила Герміона. – А з паличкою ми б не змогли так легко й непомітно вислизнути.
- А маючи цю паличку, і не довелося б ховатися, - сперечався Рон. - Звичайно, якби ти не розмахувала нею над головою й не кричала, що в тебе є непереможна зброя. Все, що потрібно, - це тримати рот на замку.
- І як довго ти зможеш тримати свій рот на замку? - запитала Герміона, з явним скептицизмом. - Хоча, знаєш, з усього, розказаного нам, цілковитою правдою є те, що розповіді про всемогутні чарівні палички дійсно існували протягом сотень років.
- Що ти хочеш сказати цим? - здивувався Гаррі.
Герміона виглядала сердитою: цей вираз її обличчя був дуже знайомий Гаррі й Рону, тому вони з посмішкою переглянулися.
- Смертоносна паличка, Паличка долі - вони зненацька з’являються під різними назвами, зазвичай, у часи влади деяких темних чарівників, які хвалилися ними. Професор Бінкс згадував деякі з них, але, по-моєму, це повна дурня. Палички сильні настільки, наскільки сильні й вмілі в магії їхні чарівники. Тому слава непереможних паличок була придумана їхніми власниками для збільшення своєї величі.
- Але звідки ти знаєш, - уточнив Гаррі, - що Смертоносна паличка й Паличка долі - не є однією й тією ж паличкою, що спливає в історії під різними іменами?
- А що, якщо вони всі справді є найстаршою паличкою, зробленою Смертю? - прошепотів Рон.
Гаррі розсміявся: дивна ідея, що зрештою прийшла і йому в голову, була цілком сміховинною. Його власна паличка була зроблена з гостролиста, зовсім не древня, і до того ж виготовлена сучасним майстром – Олівандером. Що б там не сталося у ту ніч, коли Волдеморт переслідував його у небі, а якби його паличка була непереможна, хіба могла б вона зазнати поразки?
- Отже, ну а чому ти вибрав камінь? - запитав його Рон.
- Ну, якщо я міг би повернути людей, до нас приєдналися б Сіріус... Дикозор... Дамблдор... мої батьки...
Ні Рон, ні Герміона не посміхнулися.
- Але відповідно до Барда Біддла, вони не хотіли б повернутися, чи не так? - промовив Гаррі, думаючи про легенду, яку вони щойно почули. – Мені здається, що текстів, які стосуються цього каменя, більше немає? - запитав він Герміону.
- Ні, - відповіла вона сумно. - Я не думаю, що хто-небудь, крім містера Лавгуда, міг би розповісти більше. Біддл, ймовірно, взяв ідею від філософського каменю; тобто замість каменю, що робив його власника безсмертним, камінь, що повертає до життя мерців.
Запах з кухні ставав все гіршим і нагадівав підгорілі труси. Гаррі питав себе, чи зможе він з'їсти хоч крихту з того, чим його незабаром годуватимуть, і як відмовитися, не образивши почуттів хазяїна будинку.
- А що ви думаєте про плащ? - повільно сказав Рон. - Ви думаєте, що це саме той плащ-невидимка, з Реліквій? Я ніколи не думав про це, бо звик до старого плаща Гаррі. Але я ніколи не чув про подібний. Це дуже дивно. Ми ніколи не попадалися, користуючись ним.
- Звичайно не попадалися, Роне, під ним ми невидимі.
- Так, але матеріал, з якого він зроблений, коштує явно не десять кнатів! Я чув багато разів про те, що зачарувані плащі і матеріал, з якого вони пошиті, дуже недовговічні і дуже швидко втрачають свої властивості - частково перестають бути невидимими. Плащ Гаррі належав ще його батькові, і він досить старий для звичайного плаща-невидимки, проте він і зараз - сама досконалість!
- Добре, Роне, ну а камінь?
Оскільки вони сперечалися пошепки, Гаррі пройшовся по кімнаті, практично не слухаючи їх. Дійшовши до спіральних сходів, він остовпів. Згори, з відчиненої кімнати, на нього дивилося, його власне обличчя! Після деякого збентеження, він нарешті зрозумів, що це було не дзеркало, а якийсь портрет чи фотографія. Піддавшись цікавості, він почав підніматися по сходах.
- Гаррі, що ти робиш? Я не думаю, що чемно так розгулювати по будинку!
Але Гаррі вже досяг наступного поверху. Луна прикрасила стелю своєї спальні п'ятьма красиво оздобленими портретами: Гаррі, Рона, Герміони, Джіні і Невілла. Вони не рухалися, як портрети у Гоґвортсі, але якісь чари на них все одно були. Гаррі здалося, що вони дихають. Всі портрети були, як подумав Гаррі спочатку, зв'язані довгою золотою ниткою, але підійшовши ближче й придивившись, він зрозумів, що це - написані золотими чорнилом слова: друзі... друзі... друзі...
Гаррі відчув спалах прихильності до Луни. Він оглянув кімнату. Біля ліжка стояла фотографія молодої жінки разом із зовсім юною Луною. Риси обличчя жінки, як здалося Гаррі, були йому знайомі й нагадували теперішню Луну.
На портреті вони обіймалися. Луна виглядала більш охайною й доглянутою, ніж Гаррі коли-небудь бачив її в житті. Зображення було запилюженим. Це здалося Гаррі дивним. Він розглянувся довкола. Дещо було неправильним. Світло-блакитний килим також був весь у пилюці. У гардеробі практично не було одягу. До ліжка, схоже, вже кілька тижнів ніхто не торкався. На вікні величезний шматок червоного від заходу неба закривало павутиння.
- Що трапилося? - запитала Герміона. Гаррі спускався по сходах, але, перш ніж він зміг відповісти, Ксенофоліус з’явився із кухні з лотком якихось зелених куль.
- Містере Лавгуд, - звернувся Гаррі, - де Луна?
- Вибач, що?
- Де Луна?
Ксенофоліус, вражений, зупинився.
- Я… я… вже сказав вам. Вона пішла на річку, ловити плимпів на ригалушки.
- Тоді скажіть, чому у вас на підносі тільки чотири порції зеленої гидоти?
Ксенофоліус спробував говорити, але не вимовив ні слова.
Єдиними звуками у тиші були тихе постукування друкарського преса й брязкіт посуду на підносі.
- Здається, Луни не було тут уже кілька тижнів, - продовжив Гаррі. - Її одяг зник, на ліжку ніхто не спав. Де вона? І, чому ви постійно дивитеся у вікно?
Ксенофоліус упустив піднос. Зелені кулі ляпнулися на підлогу, Гаррі, Рон і Герміона миттю вихопили свої палички. Ксенофоліус зупинив руку на півдорозі до кишені. І тут друкарський верстат або щось схоже на нього зашуміло і виплюнуло на стіл невеликий журнал, черговий номер «Базікала», Герміона глянула на журнал і взяла його, її паличка усе ще була спрямована на Лавгуда.
- Гаррі, глянь на це, - вона перетнула кімнату й простягла Гаррі журнал.
На обкладинці «Базікала» красувався портрет самого Гаррі, великим шрифтом було написано «Увага, розшукується», а нижче - значна сума винагороди.
- Ви послали номер «Базікала», приятелю? - запитав Гаррі холодно, його думки літали зі скаженою швидкістю. - Там, у саду... Це було попередження? Сова в міністерство?
Ксенофоліус нервово облизував губи.
- Вони викрали Луну, - прошепотів він, - через те, що я писав. Вони вивезли її, і я зовсім не знаю, де вона і що вони з нею зробили. Але вони запропонували угоду, якщо тільки я... що я…
- Видасте Гаррі, - закінчила Герміона за нього.
- Угода скасовується, - сказав Рон категорично, - геть з дороги, ми йдемо!
Ксенофоліус виглядав жахливо, він наче постарів за секунди, губи тремтіли, очі сльозилися від страху.
- Вони будуть тут будь-якої миті. Я мушу врятувати Луну. Я не можу втратити її. Ти не повинен іти, - він розчепірив руки, перепиняючи шлях до сходів. Гаррі раптом згадалася подібна ситуація, але тоді дорогу перекривала його мати.
- Не змушуйте нас робити вам боляче, - сказав Гаррі. - Відійдіть з дороги, містере Лавгуд.
- ГАРРІ! - закричала Герміона.
Кілька фігур пролетіли на мітлах повз вікно. На мить Гаррі відволікся, щоб глипнути туди, і Ксенофоліус, використавши цей момент, вихопив свою паличку. Гаррі зрозумів свою помилку якраз вчасно. Він відскочив вбік, смикнувши за собою Рона і Герміону. Вони стрімголов відкотилися убік, а закляття Ксенофоліуса влучило в ріг Ерумпента.
Кімнату струсонув потужний вибух. Вибухова хвиля прокотилася кімнатою, розтрощуючи все на своєму шляху. Уламки меблів, папери й щебінь розлетілися на всі боки, приміщення заповнилося густою білою пилюкою. Гаррі підкинуло в повітря на кілька метрів і вдарило об те, що залишилося від стіни, приваливши уламками дерева й каменю. Він почув лемент Герміони, крик Рона і глухий металевий стук зі сходів, який означав, що Ксенофоліус впав назад і скотився по кручених сходах долілиць. Наполовину засипаний щебенем, Гаррі спробував підвестися. Але зміг тільки поворухнутися, а його очі застеляла щільна завіса пилюки, так, що він ледве бачив щось довкола.
Половина стелі обвалилась, і в проламі виднілася частина кімнати Луни.
Погруддя Ровени Рейвенклов лежало неподалік, розтрощене на шматки, деяких бракувало, напевно, їх відкинуло далеко вбік, бо більша частина друкарського верстата валялася біля виходу на кухню. Якась біла фігура рухалася недалеко від нього, це була Герміона. Вона підійшла й приклала палець до губ.
Двері внизу із тріском злетіли з петель.
- Хіба я не говорив тобі, що не треба було так квапитися, Треверсе? - сказав грубий голос. – Напевно, цей тхір, як зазвичай, викликав нас не по ділу?
Почувся звук удару й стогін Ксенофоліуса.
- Ні... ні... нагорі... Поттер!
- Я казав тобі ще минулого тижня, Лавгуде, ми не повернемося, поки ти не даси конкретної інформації! Пам'ятаєш минулий тиждень? Коли ти хотів обміняти твоє дівчисько на той дурний головний убір, що кровоточить? А тижнем раніше, - ще один звук удару, що нагадує «гуп», і глухий стогін, - коли ти думав, що ми віддамо її, за доказ існування зім’ято… - гуп, - …рогих… - гуп, - …хропачів.
- Ні… ні… прошу вас! - ридав Ксенофоліус. - Це насправді Поттер, справді!
- І тепер виявляється, що ти викликав нас сюди, щоб спробувати підірвати! - ревів смертежер. Далі почулося багато «гуп» упереміш зі стогонами Ксенофоліуса.
- Схоже на те, що він остаточно поїхав, Сельвіне, - сказав холодний голос другого смертежера. - Сходи повністю блоковані. Якого дідька треба було їх підривати?
- Ти брехливий шматок бруду, - кричав чарівник на ім'я Сельвін.
- Ти ніколи в житті не бачив Поттера, чи не так? Ти захотів підірвати нас у своєму будинку. І ти думав таким чином повернути своє дівчисько?
- Я клянуся... Я клянуся... Поттер нагорі!
- Гоменум ревеліо, - вимовив голос внизу. Гаррі почув подих Герміони, а в самого з'явилося дивне відчуття, начебто поруч із його обличчям щось пролетіло і пірнуло в чорну пляму тіні.
- Там справді хтось є, Сельвіне, - сказав другий різко.
- Це - Поттер, я кажу вам, це - Поттер! - ридав Ксенофоліус. - Будь ласка... будь ласка... віддайте мені Луну, тільки віддайте мені мою дочку...
- Ти можеш одержати назад своє дівчисько, Лавгуде, - сказав Сельвін, - якщо ти встанеш, піднімешся наверх і приведеш мені сюди Гаррі Поттера. Але якщо це - пастка, якщо це усе обман, якщо в тебе є спільник, що чекає там, і ти намагаєшся заманити нас у засідку, що ж, ми віддамо твоє дівчисько, тільки шматками.
Ксенофоліус страшно і розпачливо закричав. Але залунав тріск щебеню і дерева: Ксенофоліус ліз на другий поверх.
- Швидше, - шепотів Гаррі, - ми повинні забратися звідси.
Він почав відкопуватися так швидко, як міг, прислухаючись до шуму з боку сходів. Рона завалило ще більше. Гаррі й Герміона підвелися, так тихо, як могли, пробралися до того місця, де лежав Рон, і допомагали йому вибиратися. Коли Ксенофоліус ліз догори і підбирався все ближче й ближче, Герміона намагалася розчистити Рона за допомогою заклинання левітації.
- Добре, - видихнула Герміона, - поки уламки друкарського преса блокують прохід, маємо час. Ксенофоліус був усе ще далеко. Герміона була вся біла, як статуя, від пилюки.
- Ти довіряєш мені Гаррі?
Гаррі кивнув.
- Добре, тоді, - шепотіла Герміона, - дай мені плащ-невидимку. Роне, надягни це.
- Я? Але Гаррі...
- Будь ласка, Роне! Гаррі, тримайся міцно за мою руку, Роне, вхопи мене за плече.
Гаррі простягнув ліву руку. Рон зник під плащем. На сходах загуркотіло: Ксенофоліус пробував зрушити перешкоди заклинанням левітації. Гаррі не знав, чого чекала Герміона.
- Чекаємо... - шепотіла вона. - Чекаємо... будь-якої миті...
Лице Ксенофоліуса, зовсім біле, з'явилося над буфетом.
- Облівейт! - крикнула Герміона, указуючи на нього, і далі на підлогу під ними: - Депрімо!
Вона пробила отвір під ними. Друзі каменями полетіли вниз. Гаррі щосили тримався за її руку. Унизу Гаррі почув якісь крики, він кинув оком на двох чоловіків, що намагалися пролізти через завали з каміння і дерева, ухиляючись від щебеню, який летів зі стелі.
Герміона крутнулась у повітрі, тої ж миті звук вибуху вдарив по вухах Гаррі, у нього збило подих, але його тягли й тягли далі в темряву.

Подякували за новину: наташка