"Гаррі Поттер та Реліквії смерті" Розділ 16

Коли Гаррі прокинувся наступного дня, він спробував згадати події, що з ним відбулися. Потім він наївно сподівався, що це був сон, що Рон все ще був тут. Перевернувшись на інший бік, він побачив порожнє ліжко Рона. Його уява намалювала мертве тіло. Гаррі зліз зі свого ліжка , відвертаючись від Рона. Герміона вже була чимось зайнята на кухні, не побажавши доброго ранку Гаррі і відвернулась від нього, коли той проходив повз.
«Його нема, - говорив собі Гаррі, - його нема». Йому доводилось повторювати це про себе поки він вмивався, одягався, ніби це могло послабити шок. «Його немає, він не вернеться». І це було гіркою правдою. Гаррі знав це , бо їхні захисні чари не залишали ніяких шансів для Рона знайти їх. Він і Герміона снідали в повному мовчанні. Очі Герміони були червоними і напухлими. Вона виглядала так, ніби всю ніч не спала. Вони склали всі свої речі. Герміона ніби спеціально робила все повільно. Гаррі розумів, що вона хоче ще трохи побути на березі… Декілька раз він помічав її орлиний погляд ніби щось вишукуючий. І він був впевнений, що їй здавалось, що хтось пробирався до них під дощем. Але рижоволосої фігури серед дерев не було. Кожен раз, коли Гаррі пробував так само оглянутись навкруги (так як він не міг не сподіватись хоча б трохи) і не бачив нічого крім мокрих від дощу дерев і тоді ще одна гірка бомба вибухала у нього всередині. Він чув, як Рон говорив: «Ми думали ти знаєш, що робиш!» і продовжував скрутно складати речі.
Річка, яка була біля них, швидко піднімалась і скоро могла залити їх берег. Вони ще годину почекали перед тим як згорнути свою палатку.. В кінці-кінців повністю спакувавши речі, Герміона не змогла знайти причини, щоб залишитися тут довше і вони взявшись за руки роз’явились, з'язвляючись на вітряному пагорбі, покритому вересом.
Герміона відпустила руку Гаррі і відійшла в бік. Вона сіла на великий камінь, піднесла руки до обличчя і почала трястись, що було подібним на схлипування. Він спостерігав за нею, думаючи, що може підійти і заспокоїти, але щось заважало йому рушити з місця. Все всередині нього було холодним і напруженим. І знову він побачив зневажливий вираз обличчя Рона. Гаррі почав крокувати по вересу, роблячи велике коло із засмученою Герміоною у центрі, промовляючи при цьому захисні закляття, які зазвичай говорила вона.
Наступні кілька днів вони не обговорювали Рона взагалі. Гаррі вирішив більше ніколи не згадувати його імені, а Герміона, здавалось знала, що не було ніякої необхідності говорити щось за вчасно, хоча, інколи ночами, коли вона думала, що Гаррі спить той чув як вона плакала. Тим часом Гаррі дістав карту Мародерів і вивчав її під світлом палички. Він чекав того моменту, коли крапка з надписом «Рон» з'явиться в коридорах Гоґвортсу. Це довело б, що він вернувся у затишний замок, захищений статусом чистокровного. Тим не менш Рон не з'являвся на карті. І з часом Гаррі помітив, що дістає карту тільки для того, щоб в який раз подивитися на ім’я Джінні в дівчачих спальнях, думаючи, що та частота, з якою він це продовжував може якось прорватися в її свідомість, що вона якось дізнається. Він думає про неї, сподівається, що з нею все в порядку.
Кожен день вони присвячували спробам визначити можливе місцезнаходження меча Грифіндору, але чим більше вони говорили про місце, де Дамблдор міг його сховати, тим безнадійнішою здавалась їм ця затія. Хоча поламати голову вони все ж таки могли. Гаррі не пригадував, щоб Дамблдор розказував йому про таке місце, де б він зміг щось сховати. Були моменти коли він не знав на кого більше сердиться – Рона чи Дамблдора. «Ми думали ти знаєш, що робиш… ми думали Дамблдор розказав тобі, що потрібно робити… ми думали у тебе був план!».
Він не міг обманювати себе – Рон був правий. Дамблдор залишив його практично з нічим. Вони знайшли горокракс, але не думали його знищувати. Інші залишалися таким ж загадками як і були. Відчуття безвихідності загрожувало заволодіти ними. Він тепер сумнівався в тому чи правильно він вчинив, дозволивши своїм друзям допомогти йому в цій безглуздій подорожі. Він не знав нічого, у нього не було ніяких припущень. Він боявся, що Герміона вже на грані того, щоб сказати, що з неї достатньо, що вона йде.
Вони проводили багато вечорів у мовчанні. Герміона виймала портрет Фінеаса Ніґелуса і ставила його на стілець так, ніби він міг заповнити пустоту, яка виникла після втрати Рона. Не дивлячись на попередню заяву про те, що він більше не з'явиться, Фінеас Ніґелус скоріш за все не міг протистояти спокусі дізнатись на що здатен Гаррі і наосліп з'являвся раз в декілька днів. Гаррі навіть був радий бачити його, тому що Фінеас був компанією не дивлячись на його єхидність і насмішливу ввічливість. Вони отримували задоволення від будь яких новин із Гоґвортсу, хоча Фінеас Ніґелус не був ідеальним інформатором. Він возвеличував Снейпа, декана Слизерину, як тільки той став керувати школою і Гаррі з Герміоною доводилось бути дуже обережними, щоб не критикувати його і не задавати несумісних запитань про нього, тому що в протилежному випадку Фінеас Ніґелус просто покинув би картину.
Як би там не було він все ж таки дещо згадував. Здається Снейп зіткнувся з невеликим бунтом зі сторони більшості студентів. Джінні було заборонено відвідувати Гоґсмід. Снейп відновив стару постанову Амбридж, яка забороняла зібрання трьох або більше учнів чи будь які неофіційні гуртки.
Із всього цього Гаррі робив висновки, що Джіні, і можливо ще Невіл і Луна разом з ними старались як могли, щоб продовжити заняття ДА. Ця мізерна новина змусила Гаррі захотіти побачити Джіні так сильно, ніби в нього боліли зуби. Але це знову змусило його подумати про Рона і про Дамблдора і про сам Гоґвортс, за яким він скучав майже так само, як по своїй колишній дівчині. Дійсно, коли Фінеас Ніґелус говорив про снейпівську розправу, Гаррі відчував свого роду безумство, коли уявляв собі повернення до школи і приєднання до подавлення Снейпівського режиму. Бути нагодованим, спати в м’якому ліжку, не бути в кінці-кінців, головним, здавалось Гаррі найкращою перспективою в світі на даний момент. Але потім він згадав, що є Небажаним Номером Один, що за його голову давали десять тисяч галеонів, і що просто прийти в Гоґвортс зараз би було так само небезпечно, як прийти в Міністерство Магії. А ще Фінеас Ніґелус випадково відмітив цей факт, задаючи запитання про місцезнаходження Гаррі і Герміони. Герміона відвертала картину полотном до дна сумки кожен раз, коли Фінеас це робив. Після таких прощань Фінеас Ніґелус категорично відмовлявся з'являтись пару днів.
Ставало все холодніше і холодніше. Тому вони не відважувались залишатись на одному місці довгий час, це було краще ніж залишитись на півдні Англії, де сильний холод землі був найгіршою їхньою турботою. Вони продовжували подорожувати по країні, переходячи гори, де дощ зі снігом лупив по їх палатці; широке пласке болото, де палатка була затоплена холодною водою; і маленький острівець посеред шотландського Лоххнеса, де сніг вночі наполовину засипав їх палатку з- над двору.
Вони вже помічали різдвяні вогники на ялинках в деяких вікнах, коли Гаррі допустив знову, що лишилась тільки одна не перевірена вулиця. Вони тільки що незвично добре поїли: Герміона була в супермаркеті під мантією-невидимкою (але все одно кинула гроші у відкриту касу перед тим як піти), і Гаррі подумалось, що вона може стати більш піддатливою переконанню ніж зазвичай, із животом, набитим спагеті і соковитими грушами. У нього також було передчуття, що вони можуть взяти перерву на пару годин від носіння горокракса, який висів на спинці ліжка біля нього.
- Герміона?
- Гмм? – Вона скрутилась калачиком в одному із крісел із «Розповідями Барда Бідла». Він не уявляв, що іще вона може вичитати нового з книги, яка не була вже аж такою великою. Але, очевидно вона все ще щось розшифровувала в ній, тому що Довідник Спелмана лежав відкритим на підлокітнику крісла.
Гаррі прокашлявся. Він відчував себе точно так само, як і декілька років тому, коли просив професора МакҐонеґел дозволу відвідувати Гоґсмід, не дивлячись на те, що йому не вдалось вмовити Дурслів підписати відповідний документ.
- Герміоно, я тут подумав…
- Гаррі ти б не міг мені допомогти з дечим?
Вона явно його не слухала. Вона подалась вперед, взявши з собою «Розповіді Барда Бідла».
- Подивись на цей символ, - сказала вона, показуючи на верх сторінки. Нижче, як здогадався Гаррі, була назва розповіді (не вміючи читати стародавні руни, він не міг бути впевненим в цьому). Там був намальоване якесь трикутне око, зіницю якого перетинала вертикальна лінія.
- Я ніколи не вивчав стародавніх рун, Герміона.
- Я знаю, але це не руни і цього немає у довіднику. Весь час я думала, що це ілюстрація ока, але тепер мені так не здається! Воно було намальоване чорнилами, це не частина книги, хтось його намалював. Подумай, ти коли-небудь бачив його раніше?
- Ні… ні, постривай. – Гаррі придивився. – Хіба це не такий же ж символ як і батька Луни, який він носить на шиї?
- Я так і подумала!
- В такому випадку це мітка Ґріндевальда.
Герміона втупилась в нього з відкритим ротом.
- Що?
- Крум сказав мені…
Він переказав історію, розказану йому Віктором Крумом на весіллі. Герміона виглядала приголомшеною.
- Мітка Ґріндевальда?
Вона дивилась то на дивний символ, то на Гаррі і назад.
- Я ніколи не чула щоб у Ґріндевальда була мітка. Про це не згадується ні в одній книзі, які читала про нього.
- Ну, як я вже сказав, Крум говорить, що цей символ був вирубаний на стіні Дурмстренґу і саме Ґріндевальдом.
Вона знову сіла у крісло насупившись.
- Це дуже дивно. Якщо це символ Темної Магії, то що він робить в книзі дитячих розповідей?
- Так, дивно. – Повторив Гаррі. – І Скрімджер повинен був впізнати його. Він був Міністром, він повинен був бути експертом в Темній Магії.
- Я знаю… Можливо він подумав, що це око як і я. Всі решта історій також мають маленькі картинки над заголовками.
Вона перестала говорити, але продовжувала розглядувати дивну відмітку. Гаррі спробував знову.
- Герміона?
- Гмм?
- Я тут подумав. Я… я хочу відправитися в Долину Ґодрика.
Вона подивилася на нього, але її погляд був розсіяним. Він був впевнений – вона все ще думає про загадкову відмітку у книзі.
- Так, - сказала вона, - Так, я теж думала про це. Я думаю, нам справді необхідно туди відправитись.
- Ти мене правильно зрозуміла? – запитав Гаррі.
- Звичайно. Ти хочеш відправитись у Долину Ґодрика. Я згідна. Я думаю, ми повинні. Бо я не можу придумати кращого місця де б він міг бути. Це буде небезпечно, але чим більше я думаю про це, то тим більше впевнююсь, що він там.
- Е-е… що там? – запитав Гаррі.
І тут вона подивилась на нього з таким же ж нерозумінням, з яким дивився на неї Гаррі.
- Ну, меч Гаррі! Дамблдор повинен був знати, що ти захочеш повернутися туди. Бо Долина Ґодрика – це місце народження Ґодрика Ґрифіндора.
- Правда?
- Гаррі, ти коли небудь читав «Історію Магії»?
- Е-е, - сказав Гаррі вперше посміхаючись за місяць. Він відчув, що м'язи навколо роту тягнулись тугувато. – Я відкривав її, коли купував. Всього один раз.
- Так ось, якщо селище назване його іменем, я подумала, що ти здогадаєшся провести паралель. – Вона була більше схожа на саму себе ніж за останній час. Гаррі майже був впевненим в тому, що зараз вона оголосить, що йде у бібліотеку. – В «Історії Магії» трохи є про це селище, зачекай… Вона відкрила розшиту бісером сумочку і деякий час рилась, поки накінець не витягла копію їхнього старого підручника, «Історії Магії» Батильди Беґшот і вона пролистала його, поки не знайшла потрібну сторінку.
«Згідно Міжнародного Статуту про Секретність 1689, чарівники сховались. Справжнім являється те, що вони створили своє суспільство всередині супільства. Багато маленьких селищ і сіл приваблювали магічні родини, які збирались там для взаємної підтримки і захисту. Селища Тінворш у Корнелі, Верхній Флеглі у Йоркширі і Оттері Сент Кетчпол, яке знаходиться на південному узбережжі Англії, були знаменитими домами цілих груп магічних сімей, проживаючих разом із терпеливими, а іноді перебуваючими під закляттям Кофундус маґлами. Напевно найбільш прославлене із цих наполовину магічних місць, є Долина Ґодрика – селище на заході країни, де народився великий чарівник Ґодрик Ґрифіндор, і де Боуман Райт, магічний коваль, який створив перший золотий снич. Цвинтар повний імен старовинних магічних родів, і це, без сумніву, пояснює вікові історії про привидів і маленьку прокляту церкву біля цвинтаря».
- Ти і твої батьки не згадані, – сказала Герміона, закриваючи книжку. – Тому що професорка Беґшот не описала нічого, що сталося пізніше дев’ятнадцятого століття. Але подумай. Ґодрикова Долина, Ґодрик Ґрифіндор, меч Ґрифіндору. Ти не думаєш, що Дамблдор очікував, що ти знайдеш якийсь зв'язок?
- О так…
Гаррі не хотів визнавати, що абсолютно не думав про меч, коли пропонував відправитись у Долину Ґодрика. Для нього вся історія селища заключалась в могилах його батьків; домі, де він ледве уникнув смерті і в людині на ім'я Батильда Беґшот.
- Пам’ятаєш, що сказала Мюріель? – несподівано запитав він.
- Хто?
- Ну… - Гаррі завагався. Він не хотів казати Ронове ім’я. – Пратітка Джіні. На весіллі. Та, що сказала, що в тебе худі долоні.
- А-а – сказала Герміона. Це був напружений момент – Гаррі знав, що вона згадала Рона і поспішив продовжити:
- Вона сказала, що Батильда Беґшот все ще живе у Долині Ґодрика.
- Батильда Беґшот, - пробурмотіла Герміона, пробігши пальцем по рельєфному імені Батильди на титульній сторінці «Історії Магії». – Ну, я думаю…
Вона охнула так неочікувано, що у Гаррі всередині все перевернулось. Він схопив свою паличку, обертаючись до входу в палатку, але там нікого не було.
- Що? – Злісно і водночас полегшено сказав він. – Для чого ти так зробила? Я подумав ти побачила смертежера, відкриваючого замок палатки, в кінці-кінців…
- Гаррі, а що як меч Ґрифіндора у Батильди? Що як Дамблдор довірив його їй?
Гаррі продивлявся таку можливість. Батильда вже повинна була бути дуже старою жінкою, і якщо вірити Мюріель, ще і схибленою. Чи могло бути так, що Дамблдор довірив їй меч Ґрифіндора? Якщо це так, то Дамблдор віддав важливу річ на прихоті долі. Він ніколи не говорив, що замінив меч підробкою, але й не згадував про дружбу з Батильдою. Хоча зараз був не час розповідати про сумніви з приводу теорії Герміони. Не тоді, коли ця теорія настільки співпадала зі самим більшим бажанням Гаррі.
- Так, він міг так вчинити! Так ми йдемо в Долину Ґодрика?
- Так, але нам потрібно точно все обдумати Гаррі. – Зараз вона сиділа напроти нього і Гаррі міг сказати, що перспектива наявного плану окрилювала її розум так само сильно, як і його.
- Для початку нам потрібно практикувати роз'явлення під мантією-невидимкою і, можливо закляття розілюзнювання стане в пригоді, якщо ти не думаєш, що нам сліду йти повними баранами і використати багатозільну настійку? В такому випадку, нам потрібно буде дістати чиєсь волосся. Насправді, я думаю нам краще використати це, Гаррі, бо чим сильніше наше маскування, тим краще…
Гаррі дозволив їй говорити, киваючи і погоджуючись з нею кожен раз коли вона робила паузу, але сам він був далеко від розмови. Вперше з тих пір, як він дізнався про те, що меч у Ґрінґотсі був підробкою, він відчув хвилювання.
Він був близький до поїздки додому, до повернення в місце, де в нього була сім'я. Це було в Долині Ґодрика і якби не Волдеморт, він би там виріс і проводив кожні шкільні канікули. Він би міг запрошувати друзів… Можливо у нього були б брати і сестри… Саме мама спекла б йому святковий пиріг на сімнадцятиріччя. Життя, яке він втратив ніколи не здавалось йому настільки реальним як зараз, коли він дізнався, що зовсім скоро побачить місце, яке у нього забрали. Після того як Герміона пішла спати тієї ночі, Гаррі тихо дістав свій рюкзак з її бісерної сумки і витяг звідти фотоальбом, який дав йому Геґрід давним-давно. Вперше за довгі місяці він уважно проглядав старі фотографії його батьків, їх усміхнені образи, які махали йому рукою – єдині речі, які залишились після них. Гаррі би з радістю відправився б у Долину Ґодрика наступного дня, але у Герміони були свої думки на цей рахунок. Як завжди впевнена в тому, що Волдеморт очікує повернення Гаррі на місці смерті його батьків, вона вирішила, що вони відправляться лише тоді, коли будуть впевнені, що у них найкраще маскування із всіх можливих.
Таким чином пройшов цілий тиждень – один раз вони таємно отримали волосся невинних маґлів, які робили різдвяні покупки, і практикували явлення разом під плащем-невидимкою – і Герміона погодилась на подорож.
Вони повинні були явитись в селище під покровом ночі, і тому вже смеркалось, коли вони нарешті випили багатозільну настійку і перетворились – Гаррі в лисого маґла середніх літ, а Герміона в маленьку, схожу на мишку його дружину. Бісерна сумка зі всіма їхніми речами (крім горокракса, який Гаррі носив на шиї) була схована у внутрішню кишеню застібнутого плаща Герміони. Гаррі накинув на них плащ-невидимку і вони опинились у задушливій темряві.
Гаррі відкрив очі, серце стукало десь у горлі. Вони стояли пліч-о-пліч на засніженій дорозі під темним голубим небом, на якому вже слабо світились перші нічні зорі. На другій стороні вузької дороги стояли будинки, з блимаючими різдвяними прикрасами на вікнах. Короткий шлях попереду них, освічений золотими вуличними ліхтарями вів до центру селища.
- Весь цей сніг! – прошепотіла Герміона під плащем. – Чому ми не подумали про сніг? Після всіх наших запобіжних засобів, ми будемо залишати сліди! Нам потрібно просто замітати сліди… ти йди спереду, а я цим займусь.
Гаррі не хотілось заходити в село поміченими і він, стараючись зберегти їхню секретність, стирав сліди закляттями.
- Давай знімемо плащ, - сказав Гаррі, і тут же побачив її переляканий погляд. – Та заспокойся, ми не схожі самі на себе і навкруги нікого немає.
Він поклав плащ під куртку і вони безперешкодно рушили далі, морозне повітря пекло обличчя, коли вони проходили все більше будинків. І кожен з них міг бути тим самим, де жили колись Лілі і Джеймс чи живе Батильда. Гаррі дивися на парадні двері, їх покриті снігом дахи, на їх веранди, йому було цікаво, чи згадає він один із них, в глибині душі розуміючи, що це неможливо, що йому було менше року, коли він покинув це місце назавжди.
Він навіть не був впевнений чи взагалі побачить дім; він не знав, що сталося, коли закляття Вірності перестало діяти. Потім вузька стежка, по якій вони йшли звернула наліво, до серця села: маленької площі, що відкрилась їхнім очам.
Всюди були розвішані кольорові вогні, в центрі був ніби воєнний пам’ятник, частково заслонений різдвяною ялинкою, яка колихалась від вітру. Було декілька магазинів, поштових служб, кафе, маленька церква, вікна якої були зроблені із кольорового скла і яскраво освічували площу.
Сніг тут став цупким і липким, бо люди ходили по ньому цілий день. Жителі села проходили в різні сторони перед ними, їх фігури були яскраво освічені вуличними ліхтарями. Вони чули вибухи сміху і популярну музику, коли двері кафе відкривались і закривались; потім вони почули пісню із церкви.
- Гаррі, я думаю зараз переддень Різдва! – сказала Герміона.
- Правда?
Він втратив лік часу, за тижні вони не прочитали і газети.
- Я впевнена, так! – сказала Герміона, дивлячись на церкву. – Вони… вони повинні бути там, правда? Твої батьки? Я бачу там далі цвинтар.
Гаррі відчув тремтіння від чогось, що було сильніше за хвилювання, більше схожого на страх. Тепер, коли він був так близько, в кінці-кінців він не знав чи хотів це побачити. Можливо Герміона знала, що він відчуває, тому що вона знайшла його руку і вперше повела його, штовхаючи вперед. Пройшовши половину площі, вона намертво зупинилась.
- Гаррі дивись!
Вона вказувала на пам’ятник. Коли вони проходили повз нього, він змінився. Замість обеліска з викарбуваними іменами, він побачив статую, яка складалась із трьох людей: чоловіка з неслухняним волоссям і окулярами, жінку з довгим волоссям і добрим, милим лицем і малюка, який сидів в неї на руках. Сніг пухнастими білими шапками лежав у них на головах.
Гаррі підійшов ближче, уважно вдивляючись у обличчя батьків. Він не міг уявити, що тут буде така статуя. Було так незвично бачити себе самого у ролі статуї – щасливого малюка без шраму на лобі.
- Пішли, - сказав Гаррі, коли він вдосталь надивився, і вони знов повернулись до церкви. Коли вони перейшли дорогу, він нишком подивився назад: статуя знов стала воєнним меморіалом.
Співи стали голоснішими, коли вони наблизились до церкви. Це примусило горло Гаррі стиснутись, так сильно нагадавши йому про Гоґвортс, про Півза, який мугикав грубі переробки різдвяних пісень із найближчих лицарських обладунків, про дванадцять ялинок у Великому Залі, про Дамблдора, надягаючого дамську шляпку, яку він вистрілив із хлопавки, про Рона у в’язаному светрі…
Біля входу у цвинтарний дворик були вузькі ворота. Герміона штовхнула їх якомога тихше, і вони проскочили в них. На другому боці слизької дороги до дверей церкви сніг був глибоким і не зачепленим. Вони йшли по снігу, залишаючи глибокі сліди за собою, обходячи будівлю і тримаючись в тіні.
За церквою ряд за рядом стояли ледь покриті снігом могили, які здавались на блідно-блакитній простині снігу синіми, золотими і зеленими плямами від вітражів. Схопивши рукою паличку у кишені піджака, Гаррі приблизився до найближчої могили.
- Дивись, це Еббот, напевно якийсь дальній родич Ханни!
- Говори тихіше, - попросила його Герміона.
Вони все більше і більше заглиблювались у цвинтарний двір, протоптуючи на снігу за собою темні сліди, зупинялись, щоб подивитися на надписи на старих надгробках, на кожному кроці вдивлялись в огортаючу темряву, щоб бути певними, що за ними не слідкують.
- Гаррі тут!
Герміона була в двох рядах могил за ним; він повернувся до неї, його серце стало сильніше битися в грудях.
- Це…
- Ні, але подивись!
Вона вказала на темний камінь. Гаррі нахилився вниз і побачив на замерзлому, трохи осипавшомуся граніті слова «Кентра Дамблдор» і короткі дати народження і смерті «…І її дочка Аріана». Також на камені була епітафія:

«Там, де твій скарб, буде і твоє серце»

Отож Ріта Скітер і Мюріель були праві в деяких фактах. Сім’я Дамблдорів жила тут і частина її тут померла.
Бачити могилу було гірше ніж чути про неї. Гаррі не міг не думати про те, що і у нього, і у Дамблдора були глибокі корені в цьому цвинтарному дворику, і що Дамблдор повинен був сказати йому про це, хоч він і ніколи не ділився цим зв’язком.
Вони могли відвідати це місце разом; на мить Гаррі уявив прихід сюди з Дамблдором, про те, яким зв’язком це було б і як багато це б для нього означало. Але Дамблдору здавалось, що той факт, що їх сім'ї лежать разом на однім і тім ж цвинтарі, був неважливим збігом, який не відносився, можливо, до роботи, виконання якої він хотів від Гаррі.
Герміона подивилась на Гаррі і він був щасливий, що його обличчя закривала тінь. Він знову прочитав слова на могильному камені. « Там, де твій скарб, буде і твоє серце». Він не розумів значення цих слів. Звичайно, що Дамблдор вибрав їх, як найстарший член сім'ї після втрати матері.
- Ти впевнений, що він ніколи не згадував?.. – почала Герміона.
- Ні, - відрізав Гаррі. – Давай продовжимо пошуки, - Додав він і повернувся, бажаючи ніколи не бачити цього каменя: йому було огидне це схвильоване тремтіння з відтінком обурення.
- Тут! – закричала Герміона через пару хвилин із темряви, - О, ні, вибач! Я думала, що тут було написано «Поттер».
Вона протирала покритий мохом і зруйнований камінь, втупившись в нього і трішки нахмуривши брови.
- Гаррі повернись на секунду…
Він не хотів знов відволікатись, але неохоче підійшов до неї по снігу.
- Що?
- Подивись сюди!
Могила була дуже старою і зіпсована погодою настільки, що Гаррі не міг прочитати імені. Герміона показала йому на символ під ним.
- Гаррі! Це знак із книги!
Він подивився на місце, яке вона відмітила. Камінь був стертий дуже сильно, але трикутний знак однак виднівся під практично незрозумілим іменем.
- Так… Це може бути…
Герміона засвітила паличку і направила її на ім’я на камені.
- Тут написано Іг… Ігнотус, я думаю…
- Мені потрібно продовжити пошуки батьків, добре? – Сказав Гаррі трохи загрубим голосом і знов відійшов, залишаючи її стояти на колінах перед старою могилою.
На кожному кроці він зустрічав прізвища, наприклад Еббот, про які чув у Гоґвортсі. Інколи, на цвинтарному дворику зустрічались цілі покоління чарівників: по датах Гаррі міг судити, що вони або вимерли повністю, або виїхали із Долини Ґодрика. Чим далі він заходив серед могил, тим частіше бачив нові надгробки, які визивали у нього невеликий прилив передчуття.
Здавалось стало темніше і тихіше.
Гаррі оглянувся, хвилюючись і думаючи про дементорів, потім він зрозумів, що хор замовчав, що голоси прихожан почали стихати, коли вони підходили ближче до площі.
Потім, із темряви втретє почувся чіткий голос Герміони, всього за пару метрів від нього.
- Гаррі, вони отут… ось тут.
І він зрозумів по її голосу, що це були його мама і тато: він підійшов до неї, відчуваючи як щось стискало груди, це було те саме відчуття, яке він відчув після смерті Дамблдора – тяжке горе на його серці.
Надгробок стояв всього лиш через два ряди за могилами Кендри і Аріани. Він був зроблений із білого мармуру, як і гробниця Дамблдора, на ньому було легко прочитати надпис, ніби мармур світився у темряві. Гаррі не потрібно було ставати на коліна чи навіть близько підходити, щоб прочитати висічені слова.

ДЖЕЙМС ПОТТЕР

Народився: 27 березня 1960

Помер: 31 жовтня 1981

ЛІЛІ ПОТТЕР

Народилась: 30 січня 1960

Померла: 31 жовтня 1981

Останній ворог, якого треба перемогти – це Смерть.

Гаррі читав слова повільно, ніби у нього був лише один шанс зрозуміти їх суть, останній рядок він прочитав вголос.
- Останній ворог, якого треба перемогти – це Смерть… - Йому в голову прийшла жахлива думка. – Хіба це не принцип смертежерів? Навіщо його тут написали?
- Це не означає перемогти смерть так, як це розуміють смертежери, Гаррі, - ніжно сказала Герміона. – Це значить, ну… ти знаєш… жити на тому світі. Жити після смерті.
«Але вони не жили», подумав Гаррі. Їх не було. Пусті слова не змогли приховати того факту, що залишки його батьків покоїлись під снігом і каменем. Сльози виступили на очах, перш ніж він зміг їх зупинити, обпікаючи замерзле лице, який був смисл прикидатися і витирати їх? Він дозволив їм крапати, він стис губи, дивлячись на товстий шар снігу, який ховав від нього місце, де покоїлись Лілі і Джеймс, кістки це були чи прах, не знаючи, що їх живий син стояв поруч, його серце билось, тому що вони пожертвували собою заради нього. Несподівано він захотів заснути під снігом разом з ними.
Герміона знову взяла його руку і міцно стиснула її. Він не міг дивитись на неї, але також стиснув її руку у відповідь. Він глибоко вдихав нічне повітря, пробуючи заспокоїтись і взяти себе в руки. Він повинен був щось їм принести, але він навіть про це не подумав, а всі рослини навкруги замерзли. Герміона змахнула паличкою і в повітрі з'явились різдвяні троянди. Гаррі впіймав їх і поклав на могилу батьків.
Як тільки він піднявся на ноги, йому захотілось піти. Він не міг більше там залишатись. Він обійняв Герміону за плечі, вона поклала руку йому на пояс, і вони мовчки пішли геть, пробираючись крізь сніг, проходячи повз маму і сестру Дамблдора, назад до темної церкви і воріт, яких поки що не було видно.

Переклад: Ерміна [www.envirom.org.ua/]