"Гаррі Поттер та Реліквії смерті" Розділ 7

Він ішов узбіччям гірської дороги, небо світліло прохолодною блакиттю. Далеко внизу лежало містечко, обплутане туманом. Чи була там людина, яку він шукав, людина, яка йому вкрай потрібна,- він не міг уже думати ні про що інше, людина, яка мала відповідь на його запитання.
— Ей, прокинься!
Гаррі розплющив очі. Він лежав на ліжку в кімнаті Рона на горищі. Сонце ще не встало, і в кімнаті було темно. Левконія спала, заховавши голову під крило. Шрам на лобі Гаррі заболів.
— Ти говорив увісні.
— Правда?
— Так, "Ґреґорович". Ти повторював "Ґреґорович".
Гаррі не мав на собі окулярів, і тому обличчя Рона трохи розпливалось.
— Хто такий Ґреґорович?
— А я звідки маю знати? Ти говорив це.
Гаррі, задумавшись, потер лоб. Йому здавалося, що він чув це прізвище і раніше, але не міг пригадати, де саме.
— Здається, Волдеморт його шукає.
— Бідний хлопець, - сказав Рон.
Гаррі сів, усе ще потираючи шрам. Тепер він цілком прокинувся і намагався пригадати, що саме бачив уві сні, але запам'ятав лише гірські вершини і маленьке містечко в долині.
— Я думаю, він за кордоном.
— Хто, Ґреґорович?
— Волдеморт. Я думаю, він десь за кордоном, шукає Ґреґоровича. Це не було схоже на Англію.
— Ти що вважаєш, що знову читаєш його думки?
Рон виглядав схвильованим.
— Зроби мені ласку — не говори Герміоні, — сказав Гаррі. — Все ж таки вона думає, що я мушу перестати бачити ці сни.
Він подивився на клітку маленької Левконії і задумався. Чому це прізвище було йому знайоме?
— Я думаю, — поволі вимовив він, — що він має якесь відношення до Квідичу. Є якийсь зв'язок, але я не можу... Не можу зрозуміти, який.
— Квідич? — сказав Рон. — Може ти говориш про Ґорґовіча?
— Про кого?
— Драгомір Ґорґовіч, загонич, куплений у «Гармати з Чадлі» два роки тому. Між іншим, за рекордну суму! Йому належить рекорд забитих квафелів за сезон.
— Ні, — сказав Гарі, — навряд чи я думав про Ґорґовіча. Не переймайся.
— А я навіть і не стараюся, — сказав Рон. — З днем народження, до речі.
— Ого. А й справді! Мені ж сімнадцять!
Гаррі схопив паличку, яка лежала поруч з ліжком, направив її на стіл, де були окуляри, і сказав:
- Акціо Окуляри!
І хоч вони насправді перебували всього за метр, було надзвичайно приємно спостерігати, як вони наближались до нього до тих пір, поки не тарахнули Гаррі в око.
— Вражає, — фиркнув Рон.
Гаррі примусив речі Рона політати по кімнаті, від чого Левконія прокинулась і почала радісно підстрибувати в клітці. Також Гаррі спробував зав'язати шнурки за допомогою магії (отриманий вузол довелося кілька хвилин розплутувати руками) і просто заради задоволення, перефарбував оранжеву форму «Гармат з Чадлі» на плакатах Рона в яскраво-синій колір.
— На твоєму місці ширінку я б все-таки застебнув рукою, — порадив Рон, сміючись, коли Гаррі подивився вниз. — Ось твій подарунок. Відкривай його тут, він не для очей моєї мами.
— Книга? — перепитав Гаррі, вивчаючи прямокутну обкладинку. — Трішки відійшов від традиції?
— Це не проста книга, — сказав Рон, — а золота. «Дванадцять Перевірених Способів Причарувати Відьму». Пояснює все про дівчат. Якби у мене була така минулого року, я б точно знав, як відкрутитися від Лаванди і як поводитися з... Ну, Фред і Джордж позичили мені одну, і я багато чому навчився. Ти будеш здивований, тут лише магією не обійдешся...
Коли хлопці з'явилися на кухні, на столі їх вже чекала гора подарунків. Білл та місьє Делякур закінчували снідати, Міссіс Візлі спілкувалася з ними, стоячи біля плити.
— Артур попросив мене привітати тебе з сімнадцятиріччям, Гаррі, — сказала йому місіс Візлі. — Йому довелося рано піти на роботу, але він повернеться до обіду.
Наш подарунок зверху.
Гаррі сів, узяв згорток, на який вона вказала, і розгорнув його. Всередині лежав годинник, схожий на той, який містер та місіс Візлі подарували Рону на його день народження; він був золотим, а замість стрілок там були круги.
— Це традиція, дарувати чарівникові годинник на його повноліття, — сказала місіс Візлі, неспокійно дивлячись на Гаррі. — Боюся, він не такий новий, як у Рона, взагалі-то він належав моєму братові Фабіану, а той не дуже дбайливо відносився до своїх речей, там вм'ятина ззаду, але...
Кінець промови кудись подівся; Гаррі встав та обійняв її. Він намагався вкласти багато невимовного в ці обійми, і, можливо, місіс Візлі все зрозуміла, тому що ніжно погладила хлопця по щоці, коли він відпустив її, а потім не дуже впевнено махнула паличкою, від чого половина бекону вилетіла з сковорідки на підлогу.
— З днем народження, Гаррі! — сказала Герміона, поспішаючи на кухню і додаючи свій подарунок до гори інших. — Це мало, але я сподіваюся, що тобі сподобається. - А що ти подарував? — запитала вона у Рона, який ніби і не почув її.
— Давай, відкривай подарунок Герміони! — підганяв Рон.
Вона купила новий Стервоскоп. У наступному пакунку була чарівна бритва від Білла та мсьє Делякур («Так, це позволити тобі брицца так гладко, як тільки можно,- запевнив його месьє Делякур, - але пам'ятай, чітко виражати думки, інакше можеш не дорахуватись не того волосся.»), шоколад від Делякурів і величезна коробка жартів з магазину близнюків.
Гаррі, Рон та Герміона не затрималися на кухні, де стало тісно, коли прийшли мадам Делякур, Флер і Ґабріель.
— Я все зберу, — весело сказала Герміона, відбираючи подарунки в Гаррі, поки вони йшли нагору. — Я майже закінчила, залишилося лише дочекатися твоїх трусів з прання, Рон.
Бурмотіння Рона перервав скрип дверей, які відчинилися, на другому поверсі.
— Гаррі, можна тебе на секундочку?
Це була Джіні. Рон завмер, але Герміона вхопила його за лікоть і повела догори по сходах. Нервуючи, Гаррі зайшов у кімнату Джіні.
Він ще ніколи тут не був. Кімната була маленькою, але світлою. На одній стіні висів великий плакат «Фатальних Сестер», а на іншій — фотографія Ґвеноґи Джонс, капітана квідичної команди, яка складається лише з відьом. Стіл стояв біля відчиненого вікна, з якого було видно майданчик, де колись вони з нею, Роном та Герміоною грали в квідич два-на-два, а зараз там стояла великий білосніжний намет. Прапор на його верхівці був на одному рівні з вікном Джіні.
Джіні подивилася прямо в очі Гаррі, глибоко вдихнула і сказала:
— Вітаю з сімнадцятиріччям.
— Так, дякую.
Вона спокійно дивилася на нього; а йому було дуже тяжко підвести погляд у відповідь, для нього це було те саме, що не зводити очей з яскравого світла.
— Гарний краєвид, —пробурмотів Гаррі, показуючи за вікно.
Дівчина проігнорувала цю фразу. Він її розумів.
— Я не знала, що тобі подарувати, — сказала Джіні.
— Та не треба було нічого дарувати.
Вона знову пропустила його слова повз вуха.
— Я не знала, що тобі буде потрібне. Щось не настільки велике, що ти не зміг би понести.
Гаррі підвів очі. Вона не плакала; це було однією з найдивовижніших речей у Джині - вона рідко плакала. Напевно, це під впливом шести братів. Вона підійшла ближче.
— І я подумала, що мені хочеться подарувати тобі спогад про себе, раптом ти зустрінеш яку-небудь віїлу після того, як закінчиш те, чим збираєшся зайнятися.
— Чесно кажучи, я думаю, вірогідність таких побачень дуже невелика.
— Це те, що я хотіла почути, — прошепотіла вона, а потім поцілувала його так, як не цілувала ніколи, і Гаррі відповів на поцілунок, і це було в сто разів краще за вогневіскі; тільки вона існувала у всьому світі, ця Джині, і він відчував її всю, коли одна його рука покоїлася на її спині, а інша вплелася в її солодке волосся.
Двері відчинилися, і вони відскочили одне від одного.
— Ой, — багатозначно сказав Рон, — даруйте.
— Роне! — Герміона з׳явилася відразу за ним, трохи захекавшись
Запанувала тиша, потім Джині тихим рівним голосом вимовила:
— Що ж, у будь-якому разі, з днем народження, Гаррі.
Вуха Рона стали яскраво-червоними, Герміона занервувала. Гаррі хотів захряснути двері перед ними, тому що через ці відчинені двері ніби холодний протяг залетів у кімнату і чудова мить тріснула, наче мильна бульбашка. Всі причини розриву з Джині і Гарріного від'їзду, здавалося, прокралися до кімнати разом з Роном, посівши місце щасливої безтурботності. Він поглянув на Джині, бажаючи сказати щось, хоч і сам не знав, що, але вона обернулася спиною.Стало ясно, що на мить вона дала волю сльозам. У присутності Рона Гаррі не міг зробити нічого, щоб заспокоїти її.
— Побачимося пізніше, — вимовив він і разом з усіма вийшов зі спальні.
Рон спустився вниз і вийшов у двір через кухню, досі наповнену людьми. Гаррі йшов разом з ним, а перелякана Герміона самотньо пленталася позаду. Як тільки вони дійшли до далекої галявини, Рон накинувся на Гаррі:
— Ти кинув її. Що ж ти робиш зараз, знущаєшся з неї?
— Я не знущаюся з неї, — сказав Гаррі тоді, як Герміона підійшла до них:
— Роне!
Але Рон підняв руку, щоб заставити її мовчати.
— Вона страждала, коли ти покинув її.
— І я страждав. Ти знаєш, чому я вчинив саме так, і що це було не з моєї волі.
— Так, але зараз ти обіймаєш і цілуєш її, і вона знову сподівається, воскрешає свої надії.
— Вона не ідіотка, вона знає, що це неможливо, вона ж не чекає, що ми одружимося або...
Після цих слів у голові Гаррі з'явилася виразна картина - Джині в білому платті, яка виходить заміж за високого, безликого і неприємного чужака.
На мить це болісно вкололо його: її майбутнє було вільним і безпроблемним, а він не бачив попереду нічого, окрім Волдеморта.
— Якщо ти і надалі манитимеш її до себе, ти...
— Цього більше не трапиться. — різко сказав Гаррі. День був безхмарним, але він відчував себе так, ніби сонце раптом зайшло. — Добре?
Рон виглядав напівобуреним, напівприголомшеним; він гойднувся вперед і назад, потім вимовив:
— То починай зараз...
Джині не шукала більше зустрічей з Гаррі, ні поглядами ні жестами не виказуючи, що в кімнаті у них було щось більше, ніж ввічлива бесіда. Як би там не було, та приїзд Чарлі став полегшенням для Гаррі. Коли місіс Візлі посадила Чарлі на стілець, грізно підняла паличку і оголосила, що йому потрібно як слід постригтися, Гаррі засміявся і забув про всі проблеми.
Оскільки кухня Барлогу не витримала б святкової вечері на честь дня народження Гаррі, то ще до приїзду Чарлі, Люпина, Тонкс та Геґріда декілька столів було поставлено в ряд у саду. Фред і Джордж начаклували безліч фіолетових ліхтариків, прикрашених величезним числом 17, щоб ті висіли в повітрі над гостями. Завдяки старанням місіс Візлі, рана Джорджа була акуратною і чистою, але Гаррі ще не звик до темного отвору з одного боку його голови, незважаючи на величезну кількість жартів близнят.
Герміона примусила фіолетові і золоті стрічки вириватися з кінчика її палички і витончено спадати на дерева і кущі.
— Класно, — сказав Рон, коли останнім помахом палички Герміона розмалювала листя яблуні золотом. — У тебе справді є смак до таких речей.
— Спасибі, Роне! — відповіла Герміона водночас задоволено і трішки знічено.
Гаррі відвернувся, з посмішкою відзначивши, що обов'язково прочитає розділ про компліменти, тільки-но у нього з'явиться час для вивчення Ронових «Двадцяти Безпечних Способів Причаровування Відьом»; він зустрівся поглядом з Джині і посміхнувся їй, але відразу ж пригадав обіцянку, яку недавно дав Рону, і поспішно зав'язав зозмову з месьє Делякур.
— Дорогу, дорогу! — співучо промовила місіс Візлі, проходячи через ворота з гігантським, розміром з повітряну кулю, снитчем, який летів перед нею. Секундою пізніше Гаррі зрозумів, що це — його святковий торт, який місіс Візлі підтримувала у повітрі за допомогою чарівної палички, боячись йти з ним по нерівній землі. Коли торт нарешті приземлився посеред столу, Гаррі сказав:
— Виглядає дивовижно, місіс Візлі.
— О, дрібниці, дорогий. —відповіла вона ніжно. За її спиною Рон підняв великий палець догори і прорік:
— Хороший торт!
До сьомої години всі гості прибули, в будинок їх супроводжували Фред і Джордж, які чемно чекали у кінці стежини. Геґрід підкреслив урочистість моменту, одягнувшись святково — у жахливий ворсистий коричневий костюм. Хоча Люпин посміхнувся, коли потискував руку Гаррі, той відзначив, що він здавався вельми нещасним. Це було дуже дивно: Тонкс, навпаки, виглядала просто блискуче.
— З днем народження, Гаррі! — вигукнула вона, міцно обіймаючи його.
— Сімнайціть, ех! — вимовив Геґрід, приймаючи від Фреда келих вина розміром з відро. — Шість років минуло з тих пір, Гаррі, ти памнятаєш се?
—Не дуже, — відповів Гаррі, посміхаючись. — Ти, здається, вибив двері, начаклував Дадлі поросячий хвіст і сказав, що я чарівник?
— Пропустимо деталі. — фиркнув Геґрід. — Все файно, Роне, Герміоно?
— У нас все чудово. — відповіла Герміона. — А як ти?
— Гм, непогано. Я був троха зайнятий, у нас з'явило си кілько новонароджених єдинорогів. Я покажу тобі, коли ти си вернеш.
Гаррі відвернувся від поглядів Рони і Герміони, поки Геґрід рився в кишені.
— Ось, Гаррі. Не знав, що тобі подарувати, але потім згадав про се.- Він вийняв невеликий, трохи потертий мішечок, зав'язаний довгим шнурком, напевно, для носіння на шиї. — Ослєча шкура. Сюди можна заховати все, що завгодно і ніхто окрім господаря не зможе нічо з него забрати. Тому вони дуже рідкісні.
— Спасибі, Геґріде!
—То пусте, — сказав Геґрід і махнув рукою, розміром з накривку від сміттєвого баку. — А от і Чарлі! Він мені завжди си подобав. Ей! Чарлі!
Чарлі підійшов, сумно проводячи рукою по своїй новій, неймовірно короткій зачісці. Він був нижчий за Рона, коренастий, з безліччю опіків і подряпин на м'язистих руках.
— Привіт, Геґріде, як справи?
— Давно хотів написати тобі. Як поживає Норберт?
— Норберт? — засміявся Чарлі. — Норвезький хребтоспин? Зараз ми звемо її Норберта.
— Що?.. Норберт — дівчинка?
— О так! — відповів Чарлі.
— Як ти це зрозумів? — запитала Герміона.
— Вони зліші, — згадуючи, сказав Чарлі. Він помацав залишки своєї шевелюри і його голос задрижав. — Хочу, щоб батько поквапився прийти сюди. Мама нервується.
Всі подивилися на місіс Візлі. Вона намагалася говорити з мадам Делякур, але раз у раз поглядала на ворота.
— Я думаю, ми краще почнемо без Артура. — голосно сказала вона тим, що сиділи в саду. — Ймовірно, він затримався на... Ой.
Всі побачили це одночасно: смугу світла, що почала кружляти над двором і столом, як вона потоншала і перетворилась на срібного горностая, який встав на задні лапи і промовив голосом містера Візлі:
— Зі мною буде міністр магії.
Патронус розчинився в повітрі.
— Ми не можемо бути тут. —відразу сказав Люпин. — Гаррі, вибач, я поясню іншим разом. Він узяв Тонкс за руку і потягнув її за собою; вони дійшли до огорожі, перелізли через неї і зникли з поля зору. Місіс Візлі зніяковіла.
— Міністр. але чому? Я не розумію.
Але на обговорення не було часу: за мить містер Візлі виник з повітря біля воріт, а з ним і Руфус Скрімджер, якого можна було легко впізнати по копиці сивіючого волосся.
Двоє прибулих пройшли через двір у сад до залитого сяйвом ліхтариків столу, де всі сиділи мовчки, спостерігаючи за ними. Коли Скрімджер вийшов на світло, Гаррі помітив, що він виглядає набагато старішим, ніж при їх минулій зустрічі, худішим і зловіснішим.
— Вибачте за вторгнення, — вимовив Скрімджер, дошкандибавши до столу. — Особливо тому, що я прийшов на свято без запрошення.
Його очі на мить зупинилися на величезному торті.
— Мої найкращі побажання!
— Спасибі, — відповів Гаррі.
— Мені потрібно поговорити з тобою наодинці, — продовжив Скрімджер. — Так само, як і з містером Рональдом Візлі і міс Герміоною Ґрейнджер.
— З нами? — здивовано перепитав Рон. — Чому з нами?
— Я розповім вам це в іншому місці. Чи є тут таке місце? — вимогливо звернувся він до місіс Візлі.
— Так, звичайно, — нервово відповіла місіс Візлі. — Це, м-м… вітальня, чом би й ні?
— Покажи дорогу, — Скрімджер звернувся до Рона. —Не треба супроводжувати нас, Артуре.
Гаррі побачив, як місіс та містер Візлі стурбовано переглянулися, коли він, Рон та Герміона встали.
Мовчки повертаючись до будинку, Гаррі зрозумів, що вони всі троє думали про одне і те ж: Скрімджер, мабуть, якимсь чином дізнався про їхні плани покинути Гоґвортс.
Скрімджер не сказав ні слова, коли вони проходили через кухню у вітальню Барлогу. Хоч сад був повний м'якого вечірнього світла, в будинку було вже темно; при вході Гаррі різко змахнув паличкою у бік масляних ламп і вони освітили захаращену, але затишну кімнату. Скрімджер сів на продавлений стілець, який зазвичай займав містер Візлі, примусивши Гаррі, Рона і Герміону разом втиснутись на диван. Після цього міністр заговорив:
— У мене є декілька запитань до вас трьох, і я думаю, що буде краще, якщо я поставлю їх вам кожному окремо. Якщо ви двоє, — він вказав на Гаррі та Герміону. — зможете почекати вгорі, я почну з Рональда.
— Ми нікуди не підемо, —заперечив Гаррі, а Герміона енергійно кивнула головою. — Вибирайте: говорити з нами усіма разом або ні з ким.
Скрімджер кинув на Гаррі холодний оцінюючий погляд. Гаррі здалось, що міністр задумався, чи варто відразу поводити себе відкрито вороже.
— Добре, тоді поговоримо разом, — відповів він, знизуючи плечима, прокашлявся і продовжив: — Я тут (впевнений - Ви це знаєте) з приводу заповіту Албуса Дамблдора.
Гаррі, Рон і Герміона переглянулись.
— Несподіванка, очевидно! Ви не знали, що Дамблдор дещо вам залишив?
— Е... нам усім? — перепитав Рон. — Мені і Герміоні теж?
— Так, усім вам.
Але Гаррі перервав його:
— Дамблдор помер близько місяця тому. Чому ж передача спадку зайняла так багато часу?
— Та хіба ж не ясно? — сказала Герміона, перш ніж Скрімджер встиг відповісти. — Вони хотіли детально вивчити те, що він нам залишив. У вас не було ніяких прав на це! — коли вона говорила, її голос трохи затремтів.
— У мене були всі права, — спокійно вимовив Скрімджер. — Декрет про Виправдану Конфіскацію дає Міністрові право конфіскувати вміст...
— Цей закон був створений, щоб запобігти використанню темних артефактів чарівниками! — продовжила атаку Герміона. — А міністр, схоже, знайшов очевидний доказ того, що власність померлого нелегальна! І тепер Ви розповідаєте нам, ніби думали, що Дамблдор намагався передати нам щось прокляте?
— Ви плануєте зробити кар'єру в Магічному Праві, міс Ґрейнджер? — запитав Скрімджер
— Ні, у жодному разі, — різко заперечила Герміона. — Навпаки, я сподіваюся зробити у світі щось хороше!
Рон засміявся. Скрімджер миттю перевів погляд на Рона і назад, коли Гаррі заговорив:
— Отже, чому зараз Ви вирішили віддати нам ці речі? Не змогли придумати приводу, щоб залишити їх у себе?
— Ні, тому що минув тридцять один день! — випалила Герміона. — Вони не можуть тримати об'єкти довше цього терміну, якщо не доведуть, що вони є небезпечними.Правильно?
— Ви скажете, що ви були близькі Дамблдору, Рональде? — звернувся Скрімджер до Рона, ігноруючи слова Герміони.
Рон виглядав здивовано.
— Я? Ні... не зовсім. Взагалі-то це Гаррі завжди був...
Рон подивився спочатку на Гаррі, потім на Герміону, яка кинула на нього злісний погляд «кращи-заткнись-відразу», але удару вже було завдано: Скрімджер виглядав так, ніби почув те, що чекав і хотів почути.
Він, як хижий птах, накинувся на відповідь Рона:
— Якщо ви не були близьким до Дамблдора, як ви поясните той факт, що він згадав про Вас у своєму заповіті? Він дуже мало записав у ньому. Більшість його власності — приватна бібліотека, магічні інструменти та інші особисті речі і заощадження - були залишені Гоґвортсу. Чому ж, як Ви думаєте, Вас виділили?
— Я не... — почав Рон. — Я... Коли я сказав, що ми не були близькі... Я мав на увазі, що думав, ніби я йому чимось подобаюся.
— Ти применшуєш, Роне, — перебила його Герміона. — Дамблдор був просто у захопленні від тебе.
Це було відвертою брехнею: наскільки Гаррі знав, Рон і Дамблдор ніколи не залишалися наодинці, а прямий контакт між ними був дуже незначним. Проте не схоже було, що Скрімджер слухав. Він засунув руку в мантію і вийняв мішок з шнурком, набагато більший, ніж той, що Геґрід подарував Гаррі. Звідти він дістав сувій пергаменту, потім розгорнув його і зачитав:
— "Остання воля і Заповіт Албуса Персиваля Вульфріца Брайана Дамблдора."… так, ось тут. "Рональду Біліусу Візлі я залишаю свій Делюмінатор, з надією, що він пам'ятатиме про мене, використовуючи його".
Скрімджер дістав із сумки річ, яку Гаррі вже бачив: начебто срібна запальничка, але він знав, що вона здатна висмоктувати і повертати світло в зоні дії простим клацанням. Скрімджер нахилився вперед і передав Делюмінатор Рону, який взяв його і покрутив тремтячими пальцями.
— Це цінний предмет, — сказав Скрімджер, оглядаючи Рона. — Він навіть може бути єдиним у світі. Звісно, це власний винахід Дамблдора. Чому ж він залишив тобі таку рідкісну штуковину?
Рон збентежено похитав головою.
— Дамблдорнавчав , мабуть, тисячі учнів, — наполегливо продовжував Скрімджер. — З них він згадав у своєму заповіті лише вас трьох.Як, на його думку, ви використовуватимете Делюмінатор, містере Візлі?
— Думаю, щоб вимикати світло, — пробурмотів Рон. — Що ще я можу робити з його допомогою?
У Скрімджера, очевидно, не було ніяких припущень. Він ще мить покосився на Рона, а потім знову повернувся до заповіту Дамблдора.
— "Міс Герміоні Джин Ґрейнджер я залишаю свою копію байок Барда Бідла, з надією, що вона зрозуміє цю розважальну і повчальну книгу ".
Тепер Скрімджер вийняв з мішечка невелику книгу, яка виглядала такою ж стародавньою, як і копія «Секретів Темного Мистецтва» на горищі. Її обкладинка була забруднена і місцями розшаровувалася. Герміона мовчки прийняла її.
Вона поклала книгу на коліна і втупилася в неї. Гаррі побачив, що заголовок був написаний рунами, він ніколи не намагався навчитися їх читати. Поки дівчина дивилася, сльози капали розтікалися по витиснених символах.
— Чому ж, як Ви думаєте, Дамблдор залишив вам цю книгу, міс Ґрейнджер? — так само спокійно запитав Скрімджер.
— Я... він знав, що я люблю книги. — сказала Герміона високим голосом, втираючи очі рукавом.
— Чому конкретно саме цю книгу?
— Я не знаю. Напевно він думав, що вона мені сподобається.
— Ви коли-небудь обговорювали коди або будь-які засоби передачі секретних повідомлень з Дамблдором?
— Ні, не обговорювали, — відповіла Герміона, все ще витираючи очі. — І якщо пан міністр не знайшов ніяких захованих кодів у цій книзі за тридцять один день, то сумніваюся, що я зможу.
Вона схлипнула. Вони з Роном були так міцно притиснуті одне до одного, що той насилу витягнув руку і поклав її на плече Герміоні. Скрімджер знову повернувся до заповіту:
— "Гаррі Джеймсу Поттеру", — після цих слів все всередині Гаррі наповнилося несподіваним хвилюванням, — "Я залишаю снитч, спійманий ним у його першому матчі з квідичу в Гоґвортсі, як нагадування про його безсумнівні заслуги і майстерність."
Коли Скрімджер дістав невеликий золотий м'яч, розміром з грецький горіх, сріблясті крильця якого слабо тремтіли, Гаррі відчув певне полегшення.
— Чому Дамблдор залишив тобі цей снитч? — запитав Скрімджер
— Я не знаю, — відповів Гаррі. — Напевне, з тих причин, які ви щойно зачитали, щоб нагадати мені, що всього можна досягти, якщо наполегливо... намагатися... Ну і так далі.
— Тобто, ти вважаєш, що це був всього лише символічний подарунок на пам'ять?
— Так, вважаю, — відповів Гаррі. — Чим ще це може бути?
— Я маю конкретні причини запитувати про це, — вимовив Скрімджер, присуваючи свій стілець трохи ближче до дивану. Ззовні вже смеркало, за вікнами над огорожею височіла примарно-біла завіса туману. — Я помітив, що твій святковий торт зроблений у формі снитча. Чому?
Герміона іронічно засміялася:
— О так, це не може бутинатяком на те, що Гаррі — прекрасний ловець, це занадто просто, — вимовила вона. — Звичайно, там мусить бути секретне послання від Дамблдора, заховане в цукровій глазурі!
— Я не думаю що в цукровій глазурі щось заховане. — похмуро відповів Скрімджер. — Але сам снитч є хорошим місцем для зберігання невеликого предмета. Я впевнений, ви знаєте чому.
Гаррі знизав плечима, Герміона тим часом знову відповіла. Гаррі подумав, що відповідати на запитання правильно було у найкращої учениці звичкою, яка так глибоко в'їлася, що вона не могла пересилити себе:
— Тому що у снитча є пам'ять на дотик, — висловилася вона.
— Що? — одночасно запитали Гаррі і Рон, які досі вважали знання Герміони про квідич мізерними.
— Правильно, — схвально кивнув Скрімджер. — До використання снитч не беруть голими руками, навіть його виробник носить рукавички. На ньому лежить закляття, яке дасть визначити, хто перший узяв його рукою, у разі спірного захоплення. Цей снитч, — він підкинув крихітний золотий м'яч, — запам'ятав твій дотик. І мені здається, що Дамблдор, який, не зважаючи на його недоліки, мав величезний магічний досвід, можливо, поліпшив магію цього снитча так, що він
відкриється тільки тобі.
Серце Гаррі стало битися швидше. Він був упевнений в правоті Скрімджера. Як йому уникнути дотику до снитча перед міністром?
— Ти мовчиш. — продовжив Скрімджер. — Можливо, ти знаєш, що містить в собі снитч?
— Ні, — відповів Гаррі, все ще думаючи над тим, як, не торкаючись до снитча, створити видимість цього. Якби він тільки знав Виманологію, по-справжньому знав, він зміг би прочитати думки Герміони: зараз він ледве що не чув, як напружено працює її мозок.
— Візьми його, — тихо вимовив Скрімджер.
Очі Гаррі зустрілися з жовтими очима міністра, і він знав, що у нього не залишається вибору, окрім як підкоритися. Він простягнув руку, Скрімджер знову нахилився вперед і, поволі та обережно, поклав снитч на долоню Гаррі.
Нічого не відбулося. Тільки-но пальці Гаррі зімкнулися на снитчі, його крильця зздригнулися і заспокоїлись.
Скрімджер, Рон і Герміона і далі жадібно дивилися на схований в руці м'яч, все ще сподіваючись, що щось може змінитися.
— Це було драматично, — холоднокровно вимовив Гаррі
Рон і Герміона засміялися.
— Тоді це все, чи не так? — сказала Герміона, намагаючись підвестися з дивана.
— Не зовсім, — гмикнув Скрімджер, чий настрій, схоже, зіпсувався. — Дамблдор заповів тобі ще один предмет, Поттере.
— Який? — запитав Гаррі зі знову наростаючим хвилюванням.
— Меч Ґодріка Ґриффіндора, — відповів міністр.
Герміона з Роном закам'яніли. Гаррі озирнувся в пошуках декорованого рубінами меча, але Скрімджер вперто не витягував його з шкіряного мішка, який в даному випадку здавався замаленьким.
— Так де він? — підозріло уточнив Гаррі
— На жаль, — Скрімджер, здавалося, посміхнувся, — меч не належав Дамблдору, щоб ним розпоряджатися. Меч Ґодріка Гриффіндора є важливим артефактом і тому належить...
— Належить Гаррі! — закінчила за нього фразу Герміона. — Меч вибрав його сам, Гаррі дістав його з Сортувального Капелюха!
— Це не робить його вашою особистою власністю, містере Поттер, що б не вирішив Дамблдор, — Скрімджер почухав погано поголену щоку, роздивляючись Гаррі. — Відповідно до достовірних історичних джерел, меч можна подарувати лише справжньому представникові сім'ї Ґриффіндорів. Чому, ти думаєш...
— Дамблдор хотів віддати мені цей меч? — закінчив Гаррі, намагаючись стримувати себе. — Можливо, він вважав, що той гарно виглядатиме у мене на стіні.
— Це не жарт, Поттере! — заричав Скрімджер. — Чи не тому, що Дамблдор вірив, ніби лише меч Ґодріка Ґриффіндора може перемогти спадкоємця Слизерина? Чи хотів він дати тобі цей меч, Поттере, тому що вірив, як і більшість чарівників, що ти — єдиний, кому призначено знищити Сам-знаєш-кого?
— Цікава теорія, — сказав Гаррі. — А хоч хтось взагалі намагався встромити меч у Волдеморта? Можливо, Міністрові варто було відправити на це своїх людей, замість того, щоб витрачати час, граючись Делюмінатором або покриваючи втікачів з Азкабану. Так от що ви робите, Міністре, замкнувшись у своєму кабінеті - намагаєтеся розкрити снитч? Люди помирають — я ледь не став одним з них — Волдеморт переслідував мене через три країни, він убив Дикозора Муді, але я не почув від Міністерства ні слова про це, адже так? І Ви все ще вважаєте, що ми Вам допомагатимемо!
— Ти дуже далеко зайшов! — закричав Скрімджер, встаючи із стільця. Гаррі теж схопився на ноги. Скрімджер наблизився до Гаррі і різко ткнув його в груди кінцем палички: у Гаррі на футболці з'явилася дірка, схожа на слід запаленої сигарети.
— А-а! — закричав Рон, зриваючисьі піднімаючи свою чарівну паличку, але Гаррі зупинив його:
— Ні! Ти ж не хочеш дати йому привід заарештувати нас?
— Запам'ятайте, що ви не в школі! — процідив Скрімджер, важко дихаючи в обличчя Гаррі. — Запам'ятай, що я — не Дамблдор, який прощав твою зарозумілість і непокірність. Ти можеш носити цей шрам як корону, Поттере, але сімнадцятирічний молодик не має права повчати мене, як виконувати свою роботу! Сподіваюся, цього разу ти навчишся хоч якойсь пошани!
—Цього разу ви її заробили, — кинув Гаррі.
Підлога затремтіла, пролунав звук швидких кроків, потім двері у вітальню відчинилися і містер та місіс Візлі вбігли до кімнати.
— Ми... Ми подумали... Ми почули... — почав містер Візлі, який злякався, побачивши Гаррі та міністра, які стояли ніс до носа.
— Гучні крики... — закінчила місіс Візлі.
Скрімджер відійшов на пару кроків від Гаррі, втупившись у дірку, яку він зробив на футболці. Здавалося, він жалкував про те, що не стримався.
— Це... Нічого... — прогарчав він. —Мені шкода через Ваше ставлення, — він ще раз поглянув Гаррі прямо в обличчя. — Здається, ви думаєте, що міністр не хоче того ж, що бажаєте ви з Дамблдором. Ми повинні працювати разом.
— Мені не подобаються ваші методи, міністре, — вимовив Гаррі. — Ви ж пам'ятаєте?
Він знову підняв праву руку і показав Скрімджеру шрам на долоні — напис "Я не повинен брехати". Обличчя Скрімджера закам'яніло. Він мовчки обернувся і пошкандибав з кімнати. Місіс Візлі поспішила за ним; Гаррі почув, як вони зупинилися біля задніх дверей. Через хвилину або трішки більшле, вона гукнула:
- Він пішов!
— Чого він хотів? — запитав містер Візлі, оглядаючи Гаррі, Рона та Герміону, поки місіс Візлі поверталася до них
— Віддати те, що Дамблдор залишив нам, — відповів Гаррі. — Вони лише тепер перевірили весь зміст заповіту.
У саду, за столами, три предмети, які Скрімджер дав їм, передавалися з рук в руки. Всі дивувалися Делюмінатору та Байкам Барда Бідла і засмучувалися тому факту, що Скрімджер відмовився передати меч, але ніхто не мігзрозуміти, чому Дамблдор залишив Гаррі старий снитч. Коли містер Візлі досліджував Делюмінатор втретє або, може, вже вчетверте, місіс Візлі обережно сказала:
— Гаррі, любий, всі жахливо голодні. Ми не хотіли починати без тебе. Можу я подати вечерю?
Всі їли досить швидко і після поспіхом проспіваного «З днем Народження» і поглинання торта вечірка закінчилася. Геґрід, який був запрошений і на завтрашнє весілля, був занадто великим, щоб спати в перенаселеному Барлозі, тому він зробив собі намета недалеко в полі.
— Зустрінемося нагорі, — шепнув Гаррі Герміоні, коли вони допомагали місіс Візлі приводити саддо порядку. — Коли всі заснуть.
На горищі Рон досліджував свій Делюмінатор, а Гаррі наповнював мішечок Геґріда з ослячої шкіри не золотом, а тими речами, якими він особливо дорожив. Серед них були Карта Мародерів, уламок зачарованого дзеркала Сіріуса і медальйон Р.А.Б. Він туго зашморгнув шнурок і повісив мішечок на шию, потім сів, узявши в руки старий снитч, і почав роздивлятись його крильця, які вільно тріпотіли. Нарешті Герміона постукала в двері і навшпиньки прокралася всередину.
— Глушилято, — прошепотіла вона, махаючи паличкою у напрямі сходів
— Я думав, ти не схвалюєш це заклинання, — посміхнувся Рон
— Часи міняються, — іронічно сказала Герміона. — Отже, продемонструй нам цей Делюмінатор.
Рон відреагував миттю. Тримаючи предмет перед собою, він клацнув ним. Самотня лампа, засвічена хлопцями, вмить погасла.
— Сенс в тому, — прошепотіла Герміона в темряві, — що ми могли б отримати те ж саме, використовуючи Перуанський Порошок Розчинної Темряви.
Пролунало тихе клацання, і куля світла з Делюмінатора повернулася до лампи і знов запалилася.
— Все-таки, це чудово! — сказав Рон, трохи виправдовуючись. — Чому ж тоді вони кажуть, що Дамблдор сам винайшов його?!
— Я знаю, я впевнена, що він не згадав би тебе у своєму заповіті тільки для того, щоб допомогти тобі вимикати світло!
— Ти думаєш, що він знав, що міністр конфіскує його заповіт і дослідить все, що він нам залишив? — запитав Гаррі
— Саме так, — впевнено відповіла Герміона. — Він не міг сказати у своєму заповіті, чому залишає нам ці речі, тому так нічого і не пояснив.
— Чому ж він не підказав, коли був живий? — запитав Рон
— Ну, насправді, — спантеличено вимовила Герміона, гортаючи сторінки Байок Барда Бідла, — якщо ці речі провіряв сам міністр, то він зміг би пояснити їх сенс, якби той був очевидним!
— Але він не здогадався, чи не так? — перепитав Рон. — Я завжди говорив, що Дамблдор був трохи божевільним. Прекрасним і таке інше, але чокнутим. Залишити Гаррі старий снитч — для чого це?
— Я не знаю, — зніяковіла Герміона. — Коли Скрімджер змусив тебе взяти його, Гаррі, я була впевнена, що щось станеться!
— Так, добре, — вимовив Гаррі, його пульс почастішав, коли він підняв снитч пальцями. — Але ж я не намагався узяти його перед Скрімджером як слід, так?
— Що ти маєш на увазі? — здивувалася Герміона
— Снитч, який я зловив у першому матчі з квідичу, — посміхнувся Гаррі. — Хіба ти не пам'ятаєш?
Герміона виглядала приголомшеною. Рон, навпаки, задихався, швидко переводячи погляд з Гаррі на снитч і назад до тих пір, поки до нього не повернувся дар мови:
— Це був той снитч, який ти трохи не проковтнув!
— Саме так! — відповів Гаррі, його серце калатало, але він поклав снитч до рота.
Той не відкрився... Крах надій і гірке розчарування поселилися в серці Гаррі. Він вийняв золоту кулю, але Герміона закричала:
— Напис! На нім напис! Дивіться швидше!
Гаррі ледь не впустив снитча від здивування і хвилювання. Герміона була права. На гладкій золотій поверхні, де декілька секунд тому не було нічого, п'ять слів були вигравірувані тонким косим почерком, в якому Гаррі розпізнав почерк Дамблдора:
"Я відкриваюся там, де закриваюся"
Він насилу-насилу встиг прочитати їх, перш ніж слова знову щезли.
— "Я відкриваюся там, де закриваюся". Що це повинно означати?
Герміона і Рон похитали головами.
— Я відкриваюся там, де закриваюся... Закриваюся... Я відкриваюся там, де закриваюся...
Але скільки б вони не повторювали слова, відмінюючи їх на всі лади, все одно не змогли вивудити з них жодної каплі сенсу.
— І меч, — нарешті сказав Рон, коли вони припинили спроби вгадати значення напису на снитчі. — Чому він хотів, щоб Гаррі мав цього меча?
— І чому він не міг просто сказати мені про це? — тихо запитав Гаррі. — Я був там, меч висів на стіні його кабінету під час всіх наших бесід минулого року! Якщо він хотів дати мені його, то чому не дав тоді?
Він відчув себе так, ніби сидів на іспиті з білетом, на який треба було відповісти, а мозок вперто не хотів працювати. Чи було щось таке, чому він не надав важливого значення, в довгих розмовах з Дамблдором минулого року? Чи мусить він знати, що все це означає? Чи сподівався Дамблдор, що він зрозуміє?
— Так само, як і ця книга, — промовила Герміона. — "Байки Барда Бідла". Ніколи не чула про них...
— Ти ніколи не чула про Байки Барда Бідла? — недовірливо перепитав Рон. — Ти жартуєш, правда?
— Ні, я не жартую, — здивовано відповіла Герміона. — А ти що, чув щось про них?
— Так, звичайно, що чув!
Гаррі поглянув на них і йому стало дуже весело. Те, що Рон читав книгу, про існування якої Герміона навіть не знала, виглядало неможливим. Рон був вражений їхнім здивуванням.
— О, припиніть! Всі старі дитячі історії написані Бідлом. "Фонтан Феноменальної Фортуни", "Чарівник і Стрибучий Горщик", "Беббіті Реббіті і її нога, що кудкудакає"…
—Вибач? — перепитала Герміона, заливаючись сміхом. — Що там було останнім?
— Припини, — зніяковів Рон, з недовірою дивлячись на Гаррі та Герміону. — Ти повинна була чути про Беббіті Реббіті.
— Роне, адже ти добре знаєш, що ми з Гаррі виховувалися маґґлами! — повчально вимовила Герміона. — Ми не слухали таких історій, коли ми були маленькими, ми слухали «Білосніжку і сім гномів» та «Попелюшку».…
— Це останнє - це хвороба на зразок золотухи? — звернувся до них Рон
— Отже, це дитячі казки? —запитала замість відповіді Герміона, знову нахиляючись до рун.
— Так, — невпевнено відповів Рон. — Я маю на увазі, те, що я згадав, це все — старі казки, які написав Бідл. Але я не маю уявлення, як вони виглядають у первинних версіях..
— Але я здивована, чому Дамблдор подумав, що я маю їх прочитати?
Щось внизу затріщало.
— Напевно, це Чарлі, мама лягла спати і відмовилася наростити йому волосся, — нервово вимовив Рон.
— Ми всі мусимо лягати спати, — прошепотіла Герміона. — Інакше завтра будемо наче сонні мухи.
— Так, - погодився Рон. - І жорстоке потрійне вбивство, здійснене матір'ю молодого, накладе свій відбиток на весілля. Я погашу світло.
І він клацнув Делюмінатором, тільки-но Герміона вийшла.